Томас Гарріс - Сходження Ганнібала

На прилавку поділений на секції лоток із великим вибором очей для таксидермії. Ганнібал ставить на підлогу свій рюкзак і пальцем колупається в очах. Знаходить пару блідо-голубих найсвітлішого відтінку, такі годяться для улюбленої покійниці лайки. Ганнібал вибирає їх із лотка і кладе одне до одного на прилавку.

З’являється хазяїн. У Броніса Гренца вже сива борода, побілілі скроні.

— Агов, чим можу допомогти?

Ганнібал дивиться на нього, колупається в лотку і знаходить пару очей, подібних до Гренцевих, ясно-карих очей.

— Що це буде? — питає Гренц.

— Я приїхав по голову, — відповідає Ганнібал.

— По яку саме, чи маєте ви ліцензію?

— Я не бачу її тут на стіні.

— Можливо, така, як вам треба, є у службовому приміщенні.

Ганнібал перепитує:

— Можна мені туди? Я покажу вам, яка саме мені потрібна.

Свій рюкзак Ганнібал прихопив із собою. У ньому трохи запасного одягу, різницький ніж і гумовий фартух із написом «Власність Джона Гопкінса».

Цікаво було порівнювати адресну книжку Гренца і його пошту зі списком розшукуваних «тотенкопфів», який склали британці після війни. Гренц листувався з людьми в Канаді і Парагваї, мав кількох кореспондентів у Сполучених Штатах. Ганнібал переглядав папери вже на дозвіллі, коли їхав у поїзді, в окремому купе, дякуючи Гренцевій касі.

По дорозі в Балтимор, до своєї інтернатури, він перервав подорож у Монреалі, звідки послав поштою голову таксидерміста одному з його друзів по листуванню, а зворотну адресу написав іншого.

У ньому не сколихнулася ненависть до Гренца. Він взагалі давно не відчував ніякої ненависті, його більше не мучили сновидіння. Зараз канікули, а вбивство Гренца здавалося йому приємнішою розвагою, ніж катання на лижах.

Потяг котився на південь, до Америки, такий теплий і добре підресорений. Такий не схожий на той, що колись довго віз його, ще хлопця, до Литви.

Він затримається трохи в Нью-Йорку, переночує в «Карлайлі», [168] «Carlyle» — зведений у 1930-х pp. на Мангетені, за квартал від Централ-парку, люксовий готель-башта в стилі арт-деко; сьогодні «Карлайл» — кооперативна власність господарів його апартаментів. дякувати Гренцу, і сходить у театр. Він мав квитки на «Набирайте „М“ у випадку вбивства» [169] «Dial М for Murder» — бродвейська вистава за п’єсою Фредеріка Нотта, за якою в 1954 р. зняв фільм Альфред Гічкок, у 1981 р. за нею в СССР було знято фільм «Помилка Тоні Вендіта», а у 1998 р. у Голлівуді «Ідеальне вбивство». та на «Пікнік». [170] «Ріспіс» — вистава за п’єсою володаря Пулітцерівської премії Вільяма Інга, поставлена у 1953 p., витримала 447 показів на Бродвеї. У1955 р. було випущено фільм «Пікнік». Вирішив подивитися «Пікнік», бо інсценізовані вбивства не вважав переконливими.

Він зачарований Америкою. Тут така пристрасність і наелекризованість. Несамовито широкі автомобілі. Американські обличчя, відкриті, але не безгрішні, по них все легко читати. Надійде час, і він продемонструє їм власне бачення мистецтва, а сам буде стояти за лаштунками, споглядатиме аудиторію, буде розглядати у світлі рампи сяючі від захвату обличчя й читати їх, читати, читати, читати.

Прийшла пітьма, і офіціант у вагоні-ресторані приніс свічку, поставив на його стіл, криваво-червоний кларет легенько тремтів у келихові в ритм із потягом. Уночі він прокинувся на якійсь станції, почув, як залізничники парою зі шланга здувають кригу, що налипла на дні вагона, великі клуби пари проносилися за вітром повз його вікно. Потяг, ледь покректуючи, знову рушив, примарні станційні ліхтарі почали плавно відпливати геть у ніч, він покотився на південь, у Америку. Його вікно очистилося, і можна було бачити зірки.

Я вдячний людям із Кримінальної бригади Паризької поліції, котрі допустили мене у світ набережної Орфевр і щедро ділилися зі мною своїми моторошними знаннями, а також своїми чудовими сніданками.

Леді Мурасакі — тезка Мурасакі Шікібу, авторки першого у світі насправді великого роману «Історія Гендзі». З літературою й музикою мені дуже допомогла Норіко Міямото.

Як ви помітили, собаку я позичив у С. Т. Колріджа.

Моє краще розуміння Франції часів окупації і в повоєнний період почерпнуте з книг: «Маріанна в кайданах» Роберта Гілді, «Париж після визволення 1944–1949» Ентоні Бівора і Артеміса Купера та «Зґвалтування Європи» Лінн X. Ніколас. Також мені дуже стали в пригоді листи Мері Еслоп до Маріети Трі, опубліковані в книзі «Маріеті з Парижа, 1945–1960».