— Бери все з цієї полиці і оте, на тому кінці, — наказав Дортліх. Він підхопив кілька обмотаних цератою згортків і повів Свенку до хатинки Ніссена. У ній на риштованні стояла гарна дубова труна, прикрашена емблемою Клайпедської асоціації річковиків і океанських трудящих. По периметру труни йшов декоративний привальний брус, а донна її частина була темнішого кольору, ніби верх і низ розділяла ватерлінія — гарна дизайнерська домовина.
— Судно для душі мого батька, — промовив Дортліх. — Подай-но мені отой пак із ганчір’ям. Важливо, щоб ніщо в ній не торохтіло.
— Якщо заторохтить — подумають, то його кістки.
Дортліх ляснув Свенку по губах.
— Май хоч трохи поваги. Подай-но мені викрутку.
Ганнібал Лектер опустив брудне вагонне вікно і дивився, дивився, а поїзд мчав крізь стрункий підріст лип і ялинок, що височіли обабіч колії, а потім, на відстані менше милі, він побачив вежі замку Лектер. Ще через дві милі потяг застогнав, заквилив і зупинився на полустанку Дубрунст, щоб заправитися водою. Кілька солдатів і робітників злізли й стали мочитися на сусідню колію. Різкий окрик кондуктора примусив їх повернутися спинами до пасажирських вагонів. Ганнібал вийшов разом із ними, з рюкзаком за плечима. Коли кондуктор повернувся до вагона, Ганнібал ступив у ліс. Він м’яв у руках шматок газети на той випадок, якщо хтось із залізничників бачив його з висоти водокачки. Стоячи за деревами, він перечекав, поки паровоз, пфукаючи парою, не зник з очей разом зі своїм потягом. Нарешті він був сам у тихому лісі. Втомлений і повний наснаги.
Коли Ганнібалові було шість років, Берндт водив його вгору по гвинтовій драбині на водокачку і дозволив зазирнути через порослий мохом край баку у воду, де відбивалося небесне коло. Всередину бака вела своя драбина. Берндт при всякій нагоді любив поплавати в цьому баці з однією сільською дівчиною. Берндт мертвий, десь лежить у лісі. Дівчина, скоріш за все, теж.
Ганнібал швидко скупався в баку і виправ свої речі. У воді він думав про леді Мурасакі, уявляв собі, ніби вони купаються тут із нею разом.
Він вертався колією, тільки раз, зачувши звіддаля стукіт ручної дрезини, зійшов із рейок і сховався за деревами. Важелі качали двоє міцних мадярів, їхні сорочки були обв’язані навкруг поясин.
За милю від замку колію перетинала нова радянська лінія електропередач.
Напрямок їй крізь ліс було розчищено бульдозерами. Ганнібал відчув статичну напругу, проходячи під важкими дротами, волосся на його руках стало дибки. Він відійшов подалі від лінії й залізничної колії, щоб заспокоївся компас на біноклі. Звідси до мисливського будиночка, якщо він ще зберігся, колись пролягали лісові стежки. Ця електрична лінія біжить прямо, аж ген поза обрій. Якщо вона ніде не повертає вбік, то проходить за кілька кілометрів від мисливського будинку.
Він дістав із рюкзака американський бойовий пайок, залишки якого розпродавали зі складів, і викинув пожовклі цигарки, а поки виїдав із банки консервоване м’ясо, йому згадувалося. Сходи валяться на кухаря, стіни догорають.
Можливо, нічого там не залишилося від будинку. А якщо хата ще стоїть і хоч щось у ній збереглося, це, певно, лише тому, що мародерам не вдалося розчистити її від важких колод. Аби зробити те, чого не зуміли зробити мародери, йому потрібна тяглова сила. Отже, треба спершу йти до замку. Ганнібал наблизився крізь ліс до замку Лектер у присмерку. Побачивши свій дім, він не відчув абсолютно нічого; дивитися на будинок свого дитинства — не така вже то й позитивна терапія, хоча це допомагає виміряти глибину печалі (звичайно, якщо цього прагнеш).
Замок виглядав чорним на тлі догораючого заходу, пласким, як той вирізаний із паперу замок, у якому колись жили Мішині ляльки. Її картонний замок займав у його душі набагато більше місця, ніж цей, кам’яний. Паперові ляльки корчаться, коли горять. Полум’я на платті матері.
З-за дерев поза стайнею він почув гуготіння вечері, а потім сироти заспівали «Інтернаціонал». Позаду нього в лісі дзявкнув лис.
Якийсь чоловік у брудних чоботях, із лопатою й відром, вийшов зі стайні і попрямував через город. Він присів на Воронячий камінь, зняв із себе чоботи і ввійшов до кухні.
Кухар сидів на Воронячому Камені, казав Берндт. Його застрелили за те, що він єврей, а він плюнув на хіві, котрий у нього стріляв. Берндт не називав імені того хіві. «Краще тобі не знати, з ким я поквитаюся після війни», — повторював він, стискаючи кулаки.
Читать дальше