Наталка Шевченко - Янголи, що підкрадаються

— Чогось мокрого, — сказала вона дівчині за стійкою, — і холодного. Температурою не вище п’ятнадцяти градусів.

— Спиртного? — з розуміючою усмішкою уточнила спітніла барменка.

Спочатку Дана хотіла відмовитися, та при одній думці, що доведеться в спеку давитися газводою — бо соків у меню про всяк випадок не згадували, їй стало млосно. І вона наважилася:

— Білого сухого вина.

— Як така жінка може пити в цьому ганделику?

Дана впізнала його з першого ж слова, і неквапно, розтягуючи задоволення, озирнулася — адже, промовляючи цей штатний комплімент, він бачив її лише зі спини. Мить — і вона зустрілася поглядом із невисоким повненьким чоловіком із каштановим, до пліч волоссям і розумними фіалковими очима, вбраним у сірі штани й білу теніску. Героєм її снів. Кумиром отроцтва. Поетом Любомиром Шереметом.

Серце у Дани захолонуло ще від звуку його голосу, а зараз, сильно калатаючи, покотилося вниз, прямо на брудну, давно не миту підлогу. Та зовні дівчина — о, слава Аллаху та урокам тітки Олени — лишилася незворушною, мов танк — чого не можна було сказати про Любка. Він закляк на місці, лілові очі зробилися шаленими і розширились так, ніби вони цілком увібрали в себе сяючу, провокуючу Данину красу, і від того навік стали великими. Дану те не сказати як потішило; вона знала, що виглядає добре, та захоплений вираз його обличчя підказав їй інше слово так ясно, ніби він це озвучив — прекрасна.

— А що не так? Ціни тут пристойні, не кусаються.

— А ви, обираючи кафе, завжди керуєтеся цінами?

— Ні, тільки коли хочеться випити, а грошей мало.

— Дозвольте мені вас пригостити.

Дана кивнула.

— Дозволю, дозволю, пане Любомире, — уточнила вона задля уникнення двозначностей, коли вони перетинали вулицю, щоб зайти в маленьке кафе-бар з чарівною назвою «Напроти». Навпроти чого він знаходився, не знав, певно, і його власник, та в Дани ця назва асоціювалася чомусь з дитячою переробкою відомого шлягера: «Эти глаза напротив — эти глаза не против!» Любко ніс Данину картину, загорнуту в цупкий сіруватий папір, і мав вигляд щасливої людини.

— Дуже прошу, не так офіційно. Можна просто Любко. Звідки ви мене знаєте?

Він говорив, приязно посміхаючись, а усміх у нього був теплим і трохи іронічним, чи радше самоіронічним, що відразу сподобалося Дані. Будь-який чоловік комплекції Любка, та ще й з очима, як фіалки, виглядав би очманілим від надлишку в раціоні сон-трави Купідоном і не здавався б мужнім, але тільки не він.

— Ну, сказати, що я вас знаю, з мого боку буде надто самовпевнено. Скажімо краще — я вас впізнала, — вже влаштовуючись на високому стільці, зронила вона і пригубила шардоне. Вино виявилося чудовим — саме те, що треба в літню спеку. Для себе Любко замовив «Криваву Мері». — Я певною мірою ваша шанувальниця.

— Певною мірою? — Любко засміявся, милуючись надзвичайною вродою своєї візаві. Коли вона посміхалася — а видно було, що вона не з тих економних осіб, що бережуть усмішки, бо бояться зморщок, — на щоках у неї вигравали ямочки, а в зелених, як мох, очах починали стрибати бісики. Ця дівчина була неймовірна. Вражаюче, сліпуче прекрасна. Неначе блискавка, яка ожила, щоби вразити його на відстані і прямісінько в серце! — А можна детальніше, якою саме?

— Ну, вішатися чи топитися через вас я не стала б, але й від ночі кохання не відмовилася б!

Любко вдавився коктейлем.

— Ну, нічого собі, — сказав він, коли відкашлявся. — Ви з усіма така відверта?

— Я сказала те, що думаю. А вам більше подобаються лицемірні, манірні ляльки?

Любомир похитав головою.

— Але ж я можу й погодитися!

— На що?

— На ніч кохання.

— Саме цього я й хотіла, — не відводячи погляду від некрасивого, але такого жаданого для неї обличчя, мовила Дана. — Інакше для чого б я все це говорила?

— Тоді я згоден.

Пауза тривала не більше миті, та Любку здалося, що минула вічність, перш ніж його таємнича незнайомка, імені якої він навіть не знав, тихо уточнила:

— А нам обов’язково чекати ночі?

— Ні, — сам не відчуваючи, як від полегшення і пристрасті перехопило дихання, вимовив він. — Ні, не обов’язково.

Дана відсунула вбік келих із недопитим вином.

— Тоді рушаймо.

На вулиці він взяв її за руку, і далі вони йшли мовчки, не обтяжені цією тишею, бо кожен думав про своє. Поет Любомир намагався проаналізувати ситуацію. Жінка, прекрасна, мов мрія, і молода, як весна, зовсім не схожа на його фанатичних прихильниць, робить йому пропозицію, від якої не можна відмовитися. Він знав, куди поведе її, як знав і те, чому він погодився, та уявлення не мав, що рухає нею. Кохання з першого погляду? Не з його мармизою! Захоплення талантом? Це не та жінка, що виказує таким чином будь-які вподобання. Що ж тоді? Він скоса, обережно глянув на неї, немов побоюючись, що від прямого погляду вона зникне, розчиниться в повітрі, але ні — вона йшла поруч, мила, зосереджена, і її довгі пальці тремтіли в його долоні.