Крис Тведт - Коло смерті

А тоді вгамувався, так само несподівано, як зірвався. Крісло перевернулося. Я підняв його й знову сів до столу. Обвів поглядом безлад навколо себе. Посидів так кілька хвилин, поклавши голову на руки. Я почувався випотрошеним і майже невагомим.

— Усе гаразд, пані Сьоренсен, — почувся голос Сюнне. — Нічого страшного. Просто забагато всього звалилось на нього останнім часом. Я про все подбаю. Можете спокійно йти додому. Жодної катастрофи не сталося…

— Вибач, — пробурмотів я.

— Не переймайся, Мікаелю. Я мала щось таке передбачити й запобігти цьому. Ти жив під несамовитим тиском. Загата мусила прорватися, рано чи пізно…

— Та чим би ти зарадила, окрім того, що вже зробила для мене і за що я тобі вдячний?

— Не знаю… Розпитала б до пуття, як воно тобі… Спровадила б до психолога… Та будь-що!

— Не хочу до психолога!

Тінь усмішки майнула на її устах.

— Звісно, не хочеш, Мікаелю. Тобі треба взяти відпустку.

— На це я не маю коштів. Та й що за відпочинок, лежати біля басейну й сушити собі голову проблемами?

— Поїдь на Вестьой!

— Куди?!

— На Вестьой, Мікаелю, — Сюнне розвела руками, показуючи на розгардіяш у моєму кабінеті. — Це слід розуміти так, що ти застряг в Ароновій справі. Нічого дивного. Важко розплутати справу, зарившись з головою в документи. Поїдь на північ, роздивися на місці, поговори з мешканцями. Може, що й вирине. А ми розкрутимо клієнта на гроші за поїздку й перебування. Розглядай відрядження як своєрідну релаксацію. Поєднання канікул з польовими дослідженнями…

Я з сумнівом глянув на неї.

— Щось я не знаю, Сюнне. Мабуть, це змарнований час і викинені гроші.

— Погоджуйся, Мікаелю! Що тобі втрачати? Твоїй голові таки потрібна розривка. Поглянь, що робиться на твоєму робочому місці!

— Вибач, — знову буркнув я, але Сюнне лиш махнула рукою.

— Дурниці! То я відряджаю тебе на Вестьой…

Від тієї миті, як погодився, я вже ледь міг всидіти на місці. Я розумів, що то своєрідна втеча, але мені було вже байдуже. Думка, що можна вирватися з цього розгромленого кабінету, втекти від самотніх вечорів у темній вітальні свого дому, опинитися на новому місці, поринути в нове оточення, побачити нові краєвиди, неймовірно спокушала.

Пором до Вестьоя стрибав на хвилях. Я сів у салоні у першому ряду крісел, щоб насолоджуватися краєвидом, та щоразу, як кораблик поринав уділ, хвилі перекочувалися через носову частину палуби, заливали надбудову, крізь вікна годі було щось побачити. Мене ледь замлоїло в ямці — перші ознаки морської хвороби. Я підвівся і, нетвердо ступаючи, рушив через салон. Нечисленні на облавку пасажири читали або дрімали, не звертаючи на мене жодної уваги. Ніхто не виявляв симптомів ухитування.

Двері з салону на корму були нівроку важкі; щоб їх відчинити, довелося налягти усім тілом. Назовні вітер вчепився у мене мокрими пальцями. Пронизлива, колюча студінь прослизнула під зимове пальто. Я хапав дрижаки, та все ж холод ліпший за морську хворобу. У маленькому закутку з правого борту я знайшов крихітну нішу, достатню, щоб заховатися від вітру.

Я підняв комір пальта, запхав руки до кишень і дивився на збурунений слід за кормою. Коли підняв очі, берегова лінія ховалася за сірою мрякою, виднілися тільки гостроверхі контури гір, далекі вершини, огорнені синьо-фіалковим флером, майже зливалися з небом. Вони наче витали у повітрі без земної опори. Я почувався загубленим і самотнім.

За якийсь час я відчув, як змінився хід порому. Кораблик вже не так глибоко провалювався поміж хвилі, менше гойдало, не до нудоти принаймні, не шарпало різко, наче хто корок з пляшки витягував. З правого облавка видно було мерехтіння білого шумовиння прибою. Я підійшов до поручнів і побачив, що ми ввійшли в шхери. Розсипи острівців, мов щитом, захищали нас тепер з західного боку від відкритого моря. Ми проходили майже впритул до одного з островів, так близько, що я міг розгледіти білі скойки мідій, які густо обліпили до блиску відполіровані морем скелини. Ніздрі вловлювали запах водоростей, соленого холодного моря. Куди й поділася пригніченість. Мене охопила якась безпричинна, тріумфальна радість, майже щастя, ніби на порозі чогось нового й далекосяжного.

Ось вже й сам Вестьой постав перед очима, з сірим каміняччям й урвистими скелями. Углибині затишної заплави ледь виднілася якась похилена дерев'яна не то халабуда, не то шопа для човнів, кілька хатинок з темними вікнами, що мали покинутий і занедбаний вигляд, а тоді несподівано вигулькнула яскраво-червона будівля з свіжо пофарбованими стінами, що гостро дисонувала з навколишньою сіризною і тьмяністю. За моєю спиною грюкнули важкі залізні двері. Я озирнувся і побачив чоловіка приблизно мого віку. Він стояв, скоцюрбившись, наполовину відвернувшись від мене й затуливши долонями обличчя, ніби ховався. Я зачудовано дивився на нього, доки не помітив маленької цівочки диму, що здіймалася від долонь і відразу звіювалася за вітром. Он воно, що, чоловік намагався прикурити сигарету. Він завважив, як я мигцем кинув погляд на табличку з написом великими літерами «Курити заборонено».