Крис Тведт - Коло смерті

У понеділок вранці я з'явився на роботу з мішками під очима, порізом на верхній губі, бо голився тремтячими руками, і головним болем, який стугонів у такт з артеріальним пульсом. Таки добре, що вихідні скінчилися і знову можна податися до праці.

Сюнне розчахнула двері з бадьорим побажанням доброго ранку. Я аж зіщулився. Її шкіра мовби світилася, очі променіли — вигляд мала фантастичний. Зайве було цікавитися, як вона провела вихідні. Ми випили кави в її кабінеті. Вона щебетала без упину, я лиш вставляв окремі слова.

— Ти без настрою? Щось трапилося? — запитала вона, помітивши нарешті у мені брак ентузіазму, та я лише похитав головою.

— Усе гаразд, Сюнне. Усе, як завжди.

— А саме?

Я почав загинати пальці.

— Ранній ранок — раз, понеділок — два, дощить, я підтоптаний, самотній чоловік, без ліцензії, без перспектив на майбутнє; я порізався, коли голився, я не можу зрушити з місця у справі Арона й сиджу в глухому куті з власною справою. А поза тим — усе прекрасно!

Сюнне засміялася — чи ж я даремно викаблучувався? Але я й сам чув, як крізь напускну бадьорість у голосі пробивалися тремтливі нотки гіркоти й страху. Мої слова стали холодним душем для її життєрадісності, і вона заховалася за такою ж напускною діловитістю.

— Хочеш, попорпаємося в Ароновій справі разом?

— Не знаю, чи варто заходу, — відповів я, але вона вже не слухала, прямувала до мого офісу.

Стоячи плечем до плеча, ми розглядали стіну. Довгі білі клапті паперу посмуговані рисками й кривулястими лініями, списані нотатками.

— Ти закінчив? — запитала Сюнне.

— Майже. Ще не зовсім.

— Принаймні напрацювався. Виклади мені коротку версію, Мікаелю. Що з ним було не так?

— Отже, — почав я. — Комбінація різних факторів. Спостереження очевидців, які бачили його на місцях злочинів в актуальний час. Дивак. Недобрий поголос. Іншими словами, людські плітки й непрямі докази. Та ще зізнання, ясна річ.

— Що-що? Він зізнався?

Я кивнув.

— Так.

— В обох убивствах?

— Так.

— О, Господи! Це трохи ускладнює справу.

— Скидається на те, але хтозна. Хлопець був тоді дуже молодий, лише вісімнадцять років. Не надто тямущий, з психічними відхиленнями. Його допитували чотири доби, а тоді він раптом зізнався. Гадаєш, важко було за таких обставин досвідченому слідчому вибити з нього зізнання? Якщо мені пощастить знайти хоч якусь зачіпку, зізнання перестане бути нездоланною перешкодою.

— Окей, — погодилася Сюнне, але я вловив у її голосі нотку сумнівів. — А це що? — вона тицьнула на дві криваво-червоні вертикальні риски, що розділяли часову шкалу на три майже однакові частини.

— Убивства, — я торкнувся однієї з рисок. — Анна Вестьой. Убита пізно ввечері двадцять шостого серпня. Її забили до смерті.

— А інші позначки?

— Сірі Єнсен. Убита менш, ніж за добу після першого вбивства. Пополудні або перед вечером наступного дня. Також ударом по голові, каменем. Жодних ознак зґвалтування в обох випадках.

Ми трохи помовчали, а тоді я продовжив розповідь.

— Це карта острова Вестьой. Там, на півночі, тисячі островів, але Вестьой найбільший у комуні та єдиний заселений. Інші острови давно покинули люди.

Сюнне кивнула.

— Гм… А це що? — вона показала маленького квадратика, на який густо накладалися лінії усіх кольорів.

— Школа. І ось тут, бачиш, лінії тут також скупчуються навколо будівлі, розташованої біля самого причалу. Це крамниця. Тут — кав'ярня, а тут приймають виловлену рибу, більшість молоді має час до часу додаткову роботу. А на західному краї острова, біля самого моря, стоїть церковця, молитовний дім.

— Вони туди ходили на відправи?

— Так, належали до однієї парафії, — кивнув я.

— Нічого не видається дивним?

— Та ні, не думаю. Складається враження, що все село ходило туди молитися. Не знаю, чи мала молельня якусь незвичайну притягальну силу, чи може, громада Вестьоя була надзвичай релігійною, але церковця служила місцем згуртування мешканців селища.

Сюнне замислено дивилася на стіну.

— Це — острів, — мовила врешті вона. — Маленький острівець.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Й сама не знаю. Трохи дивно. Замкнене, по суті, ізольоване середовище. Коли трапляється щось подібне, так і кортить припустити, що злочинець чужак, не свій. Хіба ні? Психопат-заброда, гастролер, який вийшов на полювання поза межами свого ареалу існування, так би мовити. Гадаю, більшості важко, мабуть, було повірити, ніби хтось, кого вони знають, стоїть за цими злочинами.