Крис Тведт - Коло смерті

— Я покажу, де ви замешкаєте, — дівчина легко, мов пір'їнка, поцокотіла вгору стрімкими сходами. Я поволік за нею себе й свою валізу.

— Ми не маємо інших пожильців, — мовила вона, відмикаючи двері. — Тож матимете найкращу кімнату, хоч ви й замовляли одномісний номер.

Кімната виявилася несподівано великою і просторою. Шпалери в дрібні квіточки, широке двоспальне ліжко з пишними подушками, які ніби манили притулити голову, два фотелі обабіч журнального столика й — що найважливіше — письмовий стіл перед вікном.

— Гарно. Просто чудово, — щиро зрадів я.

— Обідати будете в нас?

— Так, я на це сподівався. Доки відчинена кав'ярня?

— Кухня працює до восьмої, але ми ще довго не зачиняємося, — охоче повідомила дівчина. — Принаймні доки є відвідувачі, — додала вона.

— Гаразд. Я спущуся трохи згодом.

Коли дівчина пішла, я визирнув у вікно — воно виходило на гавань. Уже майже зовсім стемніло, але ліворуч я ще міг розгледіти поромний причал, де заледве годину тому зійшов на берег. Крамниця вже, мабуть, зачинена, на причалі перед нею було темно й безлюдно. Два жовті ліхтарі світилися на самому краю причалу, віддзеркалюючись у чорній воді. А ген далі червоні й зелені вогники позначали фарватер. Небо нависало темне й беззоряне, лише на північному боці помаранчево-рожево жевріли рештки пасмуги, останні пензлеві мазки сонця, яке вже зайшло. Коли й вони зникли з неба, я ліг на ліжко. Мав намір хіба трохи простягнути ноги й відпочити, а прокинувся від холоду — я змерз. Глянув на годинника. Кухня вже давно зачинилася.

У залі кав'ярні було більше відвідувачів, ніж я сподівався. Голови повернулися у мій бік, гул голосів на мить стих, коли я попрямував до барної ляди. Замовив порцію фрикадельок і пиво, прихопив з собою газету й сів за вільним столиком у кутку, де можна було спокійно попоїсти, далі від цікавих поглядів.

— Посмакувало?

Я підвів голову і втопився у блакитних очах; розпашілі щоки, світле, сколошкане волосся, яке жінка без особливого успіху намагалася зчепити на потилиці.

— Так, було смачно.

Вона простягнула мені руку.

— Ось і добре. Мене звуть Маґда, — відрекомендувалася білявка. — Я власниця цього закладу, — додала вона, помітивши мою збентеженість. — Це я приймала телефоном ваше замовлення на проживання.

— А, Маґда, звісно, — я підхопився з місця. — Мікаель Бренне.

— Кімната вам сподобалася? Нічого не бракує?

— Кімната просто розкішна.

— Добре, — вона знову всміхнулася, я побачив, які в неї білі, рівні зуби, великий рот і ямочки на щоках. — Може, ще пива?

— Залюбки, — погодився я і задивився їй услід.

Її було так багато. Хтось би назвав її повненькою, але вона легко ходила, мов пурхала, і мала гарні ніжки.

Їжі більше не розносили, зате жваво розходилося пиво. Маґда знала тут, здавалось, усіх. Для кожного вона мала усмішку й добре слово. Я прочитав газету й тепер спостерігав за іншими відвідувачами. Ніхто вже мене не розглядав, інтерес до новенького швидко пропав. Юна парочка сиділа в кутку, тримаючись за руки. Інша, старша, пара попивала пиво в зосередженій мовчанці, ще інша стиха емоційно бесідувала. Четверо молодиків сиділи за столиком, усуціль заставленим порожніми пивними пляшками. Я потягував пиво, крадькома поглядаючи на Маґду. Якось вона повернула голову й завважила мій погляд. Я знітився, потупив погляд, а коли знову підвів очі, вона усміхалася. Як довго я не був з жінкою, подумалось мені тієї миті.

Люди поволі розходилися. Лише парубійки та двоє літніх чоловіків ще сиділи. Я вже вирішив було іти спати, як вхідні двері відчинилися і ввійшов чолов'яга з порому, той, що курив на кормі. Роззирнувшись на всі боки, рушив просто до мого столика.

— Доброго вечора, — привітався він. — Можна коло вас сісти?

— Прошу, — запросив я.

Звали його Франк Ланде, він прожив на Вестьой майже все своє життя.

— Я тут народився, тут, напевно, і помру, — сказав він.

— Вам ніколи не хотілося звідси поїхати, побачити світ?

Чоловік голосно засміявся.

— Я бачив світ. Три роки в школі, потім рік роботи в столиці. З мене досить… Звичайно, люди, вони люди всюди, але я волію жити тут, аніж деінде.

— Що ви робите в Осло?

— Прибирав блювотиння і кров. Лагодив поламане й зіпсуте. Збирав людські відходи, — чолов'яга криво всміхнувся. — Іншими словами, був поліцейським.

— Поліцейським?

— Так.

— І ви покинули професійну кар'єру, попрацювавши тільки рік?

— Та ні, я покинув не кар'єру, лише Осло. Повернувся додому й став помічником ленсмана.