Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Що ви хочете цим сказати?

На її блискучому кругленькому личку з’явилася усмішка. Як на сонечку, намальованому в дитячій книжці.

— Він перетрусив усе невеличке товариство, аби негайно знайти мені чоловіка. Або син, або податковий контроль — такі умови. Пропозицій не забракло. Мушу визнати: усе відбулося геть не за покликом серця — моя сім’я виникла внаслідок випадкового злягання й шантажу. Хай там що, а Клаудія після народження могла гордо дивитися всім у вічі. Могла б стати байстрючкою, а так з’явилася на світ дещо раніше очікуваного в родині представників віденського вищого світу.

Він розглядав її місяцеподібне обличчя з відсутнім поглядом. Чарівна байдужість чи відчай? Зрештою, вона вже давно ні про що не дбала.

— Ви знали, ким був ваш… коханець на одну ніч?

— Спочатку — ні. Але згодом поширилися чутки, а тоді сталася та історія в Лез-Опіто-Неф. Я мешкала в Швейцарії, коли відбувався процес. Я стежила за новинами по телебаченню, читала статті в газетах. І впізнала батька Клаудії. Філіппа Собєскі. Мерзотну пику шалапута, самовпевненого бандита. Як лише могла вклепатися в такого негідника? Усі жінки — збоченки.

Отож, послідовність подій відновилася. У 80-ті роки Собєскі тинявся між Францією, Швейцарією та Італією. Спокушав, трахав, ґвалтував. Де швендяв — полишав сім’я, допоки не вбив Крістіну Вуґ.

— Ваш чоловік тоді про все знав?

— Ні. Лише наші батьки чинили цілком свідомо. Франц був просто пихатим і слухняним студентиком.

— А Клаудія?

— Можна вводити в оману чоловіка, — усміхнулася вона. — І навіть треба. Але дитину не обдуриш. Клаудія завжди відчувала навколо себе якусь нещирість, певне лицемірство. Зрештою, вона завжди вередувала. Коли їй виповнилося 7 років, трапився її перший напад депресії. Решта дитинства минула з безліччю проблем. Анорексія, самокалічення, наркотики, алкоголь…

Корсо слухав і згадував, як помітив схожість між Клаудією і Францем. Але ж у тебе нюх, Корсо …

— Урешті-решт, коли їй було 20 років, я вирішила їй усе розповісти…

— Як вона відреагувала?

— Несподівано чи, навпаки, очікувано — навіть не знаю. Постановила стати юристкою й захищати в суді безнадійні справи. Стояла горою за тих, хто потерпав від зла в будь-якій формі. Хтозна, може, в цій боротьбі вона узаконювала вчинки свого батька і, відповідно, власне народження.

Корсо був геть іншої думки. Клаудія ніколи не була на боці Собєскі. Навпаки, щойно їй усе розповіли, вирішила знищити його назавжди, і помста перетворилася для неї на єдиний сенс життя.

Вона стала адвокатом, фахівцем зі злочину й брехні, спеціалісткою в галузі закону та способах його обійти. Не заради захисту злочинців — хотіла сама перейти до дії.

І вбити біологічного батька.

Убити його нащадків.

Убити саму себе.

Сила її ненависті вражала: вона бажала знищити не лише почвару, але і його кров та слід — дітей. Провести операцію з повного викоренення.

— Клаудія не намагалася зустрітися із Собєскі в тюрмі?

— Ні. Просто переїхала до Франції, де мала вивчати право. Вирішила займатися справами вбивць у країні, де мешкає Собєскі. Хто б міг подумати, що одного дня їй доведеться захищати саме його…

Ти мене дивуєш …

— Вона говорила з вами про нього?

— Зрідка. Я справді ніколи не знала, що Клаудія про нього думає, але відчувала: вона пишається, що він став відомим художником.

— Як ви вважаєте: вона сказала йому правду, коли погодилася захищати його в суді?

— Ні, не думаю. Але тепер неможливо дізнатися, як усе було насправді.

Марта поглянула на годинник. Аби все розповісти, наважилася ненадовго втекти зі свого вилощеного світу. А зараз мала повертатися до багатого помешкання, до владного чоловіка, щоб зализувати рани й знову забути про колишні гріхи.

— Вона вам розповідала про Софі Серейс? Про Елен Десмора?

— Так звали інші жертви? — Корсо кивнув. — Ніколи. Під час процесу в неї вже не було часу нам телефонувати.

— Про Марко Ґварніері?

— Ніколи не чула цього імені. Чому вона мала б нам розповідати про них?

Тому що ви всі — та сама бісова сімейка.

Корсо розплатився.

Трохи підлабузництва насамкінець:

— Дякую вам за те, що наважилися поговорити зі мною.

— Як гадаєте, це вам якось допоможе?

— Принаймні все стало зрозумілішим.

Раптом Марта скинула з себе блідувату маску пихи й схопилася за краї стола.

— Я вам розповіла все, що знала, — промовила, нахиляючись до Корсо. — Тепер скажіть, що ви насправді вже знайшли.