Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Це ви вбили нашу доньку … Корсо майже хотів, щоб було саме так. Тоді Клаудія виявилася б невинною. Тоді можна було б принаймні щось зрозуміти в цій справі.

— Пане Корсо?

Він не відразу впізнав жінку, яка наближалася до нього в чорній, блискучій, як мішечок для сміття, пуховій куртці: Марта Мюллер власною персоною.

— Пане Корсо, — повторила вона, відсапуючись (на її обличчі виблискувала осіла пара). — Я хотіла б вибачитися перед вами. Франц, мій чоловік… Ну, він обурений.

Корсо вклонився, тримаючи руки в кишенях: поштивість, привітання, вибачення — можна було будь-як потрактувати його жест. Або ж він просто мимоволі нахилився, щоб краще чути: Марта Мюллер досягала йому до плеча.

— Ви дозволите мені з вами переговорити? — запитала вона з легким швейцарським акцентом.

Корсо почав шукати, де вони могли б усістися. За п’ятдесят метрів помітив кав’ярню.

— Ходімо, — звелів.

Мабуть, це й була допомога, на яку він сподівався.

Спочатку він подумав, що вибрав «Kaffeehaus», традиційну віденську кав’ярню, але та виявилася цукернею, де подавали чай. Їх негайно оточив запах яблучного штруделя. Здавалося, вдихнеш раз чи два — і потовстієш на кілограм або більше.

Він усадив жіночку за стіл — наче повісив янголятко на ялинку: вона мала коси (волосся завивала) й личко лялечки, але це було янголятко, що сиділо навколішки і вже не могло повернутися до неба.

— Що б ви хотіли випити? — запитав він.

— Кави.

Корсо зробив замовлення й поклав руки на стіл. Хотів переконатися, що вони не тремтять і він здатний холоднокровно сприймати навіть надважливу інформацію.

Якусь мить вони сиділи мовчки посеред гамору й дзенькоту посуду. Над їхніми головами проносили тістечка. Надворі, нарешті, випав сніг.

Принесли каву. Сигнал для Корсо.

— Що ви хотіли мені розповісти?

— Я володію інформацією, яка б могла вам знадобитися, хоча й не знаю, як саме.

— Усе одно: кажіть.

Тепер він розгледів у Марти певні непомильні ознаки: одутле тіло, надмірно сухі куточки губ, важкі повіки. Антидепресанти, щойно підсядеш на них …

Жіночка мовчала. Мабуть, їй непросто було зважитися на сповідь. Аж нарешті вона почала розпитувати:

— Як іде слідство?

— Мене, власне, до процесу не залучили, однак…

— Але ж ви повинні знати, як просувається робота ваших колег?

— За останніми даними, нічого особливого не знайшли.

— Але якою є ваша думка?

Корсо поглянув на неї знизу, як скелелаз, що дивиться вгору й смикає за страхувальну мотузку. Ні, правди він їй не скаже. Не надто міцно тримається. Утім, він і сам не знав усієї правди.

— Розкажіть усе, що стане мені в пригоді, — ухильно відказав він. — Будь ласка .

Вона втупила очі у філіжанку з кавою й розмішала її ложечкою. Аромат напою насилу пробивався крізь важкі випари цукерні. Вона якусь мить розбовтувала каву, наче намагалася загіпнотизувати саму себе.

— Клаудія не була дочкою Франца.

Хай якої прикрої правди ви очікуєте, вона все одно виявиться ще гіршою. Корсо все збагнув, але бажав почути докладну розповідь.

— Я закінчила школу в Лез-Орм, — провадила вона. — Це такий навчальний заклад для дівчат у Швейцарії, поблизу Івердон-ле-Бен, на березі Невшательського озера.

Корсо бачив перед собою мапу регіону: Івердон-ле-Бен розташовувався за якихось сорок кілометрів від Понтарліє. Тобто терену полювання Філіппа Собєскі у 80-х роках.

— Вчилася поганенько. У 18 років ще не отримала атестата, який відповідає ступеню бакалавра у Франції. Здебільшого десь тинялася, пиячила, курила травку. Файна дівчина — таких полюбляють у швейцарських пансіонах.

У копа урвався терпець.

— Вас хтось зґвалтував?

— По правді, можна так сказати. Я зустріла його в барі поблизу кордону. Щиро кажучи, я нічого вже не пам’ятаю. Пригадую якогось «bad boy» [111] Поганий хлопець ( англ .). , галасливого й гарненького. Спочатку я погодилася бути з ним, але потім він поводився неґречно. Повторюю: я була напідпитку й ледве щось пригадую. Усе відбувалося на задньому подвір’ї бару, між туалетом і сміттєвим баком. Там ми й зачали Клаудію.

Марта замовкла. Вона висловлювалася напрочуд цікаво: зі швейцарським акцентом байдуже розводилася про найвідвертіші речі.

— Усе решта легко собі уявити, — проказала нарешті. — За два тижні я зауважила, що вагітна.

— І що відбулося далі?

— Ми все вирішили на австрійський штиб.

— Але ви швейцарка.

— Батьки — швейцарці, але вже давно переїхали до Відня. Батько був податковим радником в найбагатших родинах міста. Тобто тримав їх усіх за яйця.