Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Куди? Можеш, нарешті, нормально пояснити?

— Заводь, зараз все розкажу.

Вони сіли в машину, Сокіл завів двигун і вирулив з двору на трасу. Пасків наказав:

— Значить так, виїжджай на Городоцьку, їдемо в бік Перемишля. Там за кілька кілометрів від межі Львова буде поворот до села Бартатів, завернеш і доїдеш до дачного кооперативу «Сокіл-3». Оце і є наша кінцева зупинка.

— Ти знущаєшся, чи що? — Сокіл ледь не вдарив по гальмах.

— Та я не брешу! Він дійсно так називається!

— І що далі? Що там, у тих дачах?

— Окозбирач.

Олег покосився на майора, намагаючись вловити, жартує він чи говорить серйозно. Неймовірно, але було схоже, що Пасків казав правду.

— Справді? Він воскрес на другий день? Навіть Христа переплюнув. Круто.

— Кінчай цю клоунаду. Я про справжнього Окозбирача. Точніше, про справжню .

— Жінка?

— Ти ж і сам це з’ясував, чи не так? Можемо звірити прикмети наших підозрюваних. Брюнетка, сорока років, звуть Ольга Ясинська. Дівоче прізвище Вебер. Так, а ще це вона виступала в ролі безневинної жертви на четвертому місці злочину. Як, співпадає?

— Більш ніж, — мусив визнати Сокіл.

— Так отож. Я тебе покликав не для того, щоби в ігри гратися. Я зараз усім ризикую. Якщо діло вигорить, то Сазоненко напевно полетить з посади, але старий пердун там і так засидівся. А от мені підвищення зовсім не завадить. Ну а ти отримаєш від Ратушного свій гонорар. Годиться?

— Впізнаю кришталеву чесність твоїх помислів, — хмикнув Олег. — Що ж, я слухаю. Розповідай усе.

Свідомість спливала подібно до бульки повітря з глибин темного Ніщо, вище й вище, до каламутного світла угорі. Думки, неначе голоси, поховані під тонною вати, поступово ставали більш чіткими й змістовними. Зір повільно фокусувався, і розпливчасті безформні плями перетворилися спочатку на смуги, а потім на щілини між затягнутими павутинням дошками. Ніна досить довго дивилася на них, намагаючись збагнути, чому це раптом стеля агенції стала дощатою, а потім з летаргічного сну виринули і спогади. Коли це сталося, вона різко сіпнулася, намагаючись сісти.

Не вдалося.

Щось тримало її руки за спиною. Мотузка, зрозуміла вона. Тонка, але міцна мотузка, яка врізалася в шкіру на зап’ястках. Вона ж була накинута також і на шию, й така відчайдушна спроба сісти викликала ядуху та кольорові кола перед очима. Відхекавшись, Ніна на мить замружилася, знову прокрутивши в голові наявні спогади.

Що ж сталося?

Хтось прийшов до агенції. Хвилин за п’ять після того, як з неї пішов Олег. Згадався попереджувальний дзенькіт дзвоника над дверима, потім кроки. Цокання.

Жіночі підбори. Чийсь силует на матовому склі у дверях офісу. А потім...

Потім до офісу увійшла розшукувана ними жінка, вдягнута в довгий бежевий плащ. Ольга Ясинська власною персоною.

Далі все було якесь нереальне. Усе разом тривало, мабуть, не довше чотирьох секунд — замало, аби одразу зрозуміти, що відбувається. Рада підвелася з-за столу назустріч гості, і та у відповідь доторкнулася до неї чимось маленьким і чорним. Пролунав тріск, і відчутно запахло озоном, а секретарку кинуло об стіну, неначе ганчіркову ляльку. Це сталося мимохідь — жінка навіть не вповільнила свій рух. Вона йшла просто на Ніну.

Згадалася власна інстинктивна спроба захиститися. У повітря злетіло все, що було на столі, — папки, папери, ручки, калькулятор, шефів ноутбук. Згадався крик про допомогу, який зародився у грудях, але так і не вилетів назовні, бо жінка таки встигла торкнутися і її також. У шкіру неначе увійшли жала тисячі шершнів або ж навіть розривний снаряд, що відправив її в довгий політ у сповненій озоном темряві. Політ, який завершився падінням лише щойно.

Хоча мозок все ще нагадував карусель на максимальних обертах, зір більш-менш повернувся до норми. Зі своєї позиції Ніна спробувала роззирнутися навколо. Вона лежала на брудній і холодній бетонній долівці, а над нею височіли дерев’яні полиці, заповнені банками з фарбами, бутлями з рідинами різного ступеня прозорості та якимось нерозпізнаним інструментом. Схоже на майстерню в підвалі. Десь дуже високо, здається, було віконце — звідти падало мляве сіре світло, але Ніна ніяк не могла задерти голову, аби його роздивитися.

Вона знову спробувала підвестися, цього разу перекотившись на бік і відштовхуючись лобом від крижаної підлоги. Зрештою їй таки вдалося сісти на коліна. І перше, що вона побачила тепер, була Ольга. Це відкриття викликало щирий переляканий скрик, але жінка навіть не поворухнулася.