— Доброго ранку, — зронив двометровий нечема і без зайвих коливань плюхнувся на вільний стілець, від чого той — добротний, з металевими ніжками — жалібно пискнув і похитнувся.
— Прошу пана, ми знайомі? — Ніна терпіти не могла фамільярності, і в голосі її потріскувала крига, однак заморозити цей центнер енергії виявилося нелегко.
— Ні, але тому лиху можна дати раду. Я — Олег Сокіл. А ви?..
— А я ні, — відказала вона, але раптом подумала, що це пролунало зарізко, тому відразу ж додала: — Ніна Малишко.
Почувши ім’я, він усміхнувся, і дівчина з подивом відзначила, як посмішка змінила це суворе лице. Щойно грубі, немов сокирою вирубані риси вмить пом’якшали, немов від дотику невидимих пестливих пальців, і весь її гнів щез, неначе й не було.
— Гм... Тішуся знайомству, — додала вона, повернувши посмішку.
— Ви поцупили мою репліку, прекрасна Ніно.
— Авжеж... я знаний злодій.
— Та ви ніби більше на боці закону? — Олег кивнув на яскраво-жовту книжечку. — Я ці оповіді пам’ятаю ще відтоді, як вони друкувалися в газеті «Молода Галичина».
— Так, а нині їх зібрали докупи.
— І вони вам подобаються?
— Дуже. — Ніна аж посвітлішала на виду. — Там така мова... правдиво львівська, стара — ніхто так більше не говорить. Крім того, відчуття причетності... так, наче я й сама — детектив! Так цікаво! До речі, я розгадала всі злочини, окрім останнього.
— А що сі стало з тотим остатнім криміналом? — старанно і не без успіху імітуючи довоєнну львівську говірку, поцікавився Сокіл. Ніна засміялася.
— Ви сталися. Збили мене з пантелику, і злочин лишився без кари.
— Ну то маю сплатити штраф. — Вишколений офіціант мов із-під землі вискочив на ці слова. — Що ви п’єте, пані Ніно? Ніби каву з молоком?..
— З молочним лікером, — уточнила Ніна, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома, коли мати своїм носом хорта вчує від доньки запах спиртного.
Сморід пекла, чортова дівко! Горітимеш у полум’ї незгасимому! Бісове сім’я...
Але то буде потім. Думай не думай, все одно буде. То для чого псувати собі задоволення?
— Тоді панні те саме, а мені каву по-мексиканськи, — замовив Олег і знову звернувся до неї. — Значить, полюбляєте загадки?
— Якщо чесно, то дуже. Добре відволікає від побутових проблем, до того ж тренує мозок.
— Невже в такої гарної дівчини може бути так багато проблем?
— У будь-кого вони є, пане, — серйозно відказала Ніна. — І зовнішність тут ні на що не впливає.
— Мабуть, ваша правда. Вибачте. Я дійсно нічого про вас не знаю. Але якщо ви перестанете говорити до мене «пане» і бодай один разочок назвете мене просто Олегом, я спробую дізнатися про вас якусь дещицю — без жодних запитань з мого боку. А ви потім скажете, вгадав я чи ні.
— Добре, Простоолеже. — В чорних очах дівчини застрибали лукаві бісики. — Домовилися. Починайте.
— Ну, ви... працюєте, а не вчитесь.
— Це очевидно — у моєму віці.
— Властиво, вік, як такий, тут не показник. Студенти, навіть діти заможних батьків, рідко відвідують кав’ярні на кшталт цієї. І тут справа не лише в цінах, а й у стилі закладу. А ще рідше студенти прогулюють пари поодинці.
— Прогулюють?
— Так. — Їм принесли замовлення, Олег ковтнув кави з текілою, шумно зітхнув від насолоди і продовжив: — Ранок будня, розпал першого семестру. Ви сидите сама, у дорогій кав’ярні, біля вас тільки крихітна дамська сумочка, а на личку — блаженний вираз, що свідчить сам за себе: у вас вихідний.
— Відгул.
— Прекрасно. А тепер... із вашого дозволу, я вирахую, скільки вам років. Можна?
— Та будь ласка. То не є таємниця. — Ця випадкова зустріч із кожною хвилиною видавалася Ніні все цікавішою.
— Отже, те, що ви не студентка, доведено. А якщо ви закінчили вищий навчальний заклад, то...
— А якщо нижчий? — Ніна засміялася. — Що, як я маляр чи штукатур?
— Ні. Маляри та штукатури не...
— Не ходять по дорогих кав’ярнях?..
— І це теж, проте насамперед вони не мають таких ніжних, білих ручок, люба Ніно. Ви займаєтеся розумовою працею, це щось таке сидяче і суто жіноче; у вас інститутський диплом, а отже, вам не менше двадцяти трьох. У вас є певний стаж роботи, радше за все на одному місці, однак він не надто великий... Вам двадцять сім. Ну як?
— Буде двадцять сім за два місяці. Браво!
Олег, жартуючи, манірно схилив голову.
— Я ще й не те вмію.
— Не сумніваюся. А те, що в мене сидяча робота, мій хребет підказав?..
— Ваша манера читати. Ви читаєте, як людина, котра увесь свій робочий час проводить за письмовим столом — книжка лежить на стільниці, і ви нахиляєтеся до неї, хоча куди зручніше піднести її до очей. Так зазвичай розглядають документи, вносять до комп’ютера дані з бухгалтерських паперів... При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок — у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.
Читать дальше