Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

Олег мав на гадці відшукати їхню вчорашню екзекуторку, Ірину Димар, і, добре підмасливши, через неї вийти на інспектора, що курирував підприємства в потрібному їм районі, з метою отримання необхідної контактної інформації. Але дошка оголошень у холі піднесла приємний (якщо це слово було тут доречним) сюрприз — шуканим інспектором виявилася та сама Ірина Димар. Схоже, ця залізна леді була почесним карателем тутешньої зондер-команди, бо тримала у страху ледь не половину міста. Попри це, Сокіл вирішив, що впорається.

Коли Олег зазирнув до кабінету двісті дванадцять на другому поверсі, де сиділа Ірина, і назвався, замість зустрічного вітання пролунало льодяне:

— Чого ви прийшли? Акт ще не готовий! Я ж казала вашій хитромудрій працівниці, що прийти треба буде через день!

Сокіл зробив Борі знак рукою залишатися в коридорі, на який той відреагував сповненим полегшення видихом, а сам граціозно прослизнув у кабінет.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — якомога м’якше почав Сокіл. — Я прийшов зовсім з іншої причини. Моя справа потребує вашої кваліфікованої допомоги.

— Це ж якої? — хижо поцікавилася Ірина, і від цього голосу в кабінеті відчутно похолодало.

— Дрібничка, нічого особливого. Та спершу я хочу вибачитись за те, що перевірка нашого підприємства відняла у вас стільки часу, і як компенсацію дозвольте презентувати цей маленький продуктовий кошик.

Інспекторка прийняла місткий пакунок насторожено і навіть зробила слабку спробу відмовитися, але, зазирнувши всередину, відразу пом’якшала. Температура повітря миттєво стала плюсовою.

— О, що ви, не варто було так витрачатися... А це що?.. О, «Бейліз»! Я, взагалі-то, не дуже полюбляю ці штучні стимулятори, але... Що, ви казали, вас цікавить?

— Суща мізерія. Я хотів би сконтактувати з власниками приватної клініки «РепроМед», яка пару років тому працювала на розі вулиць Козельницької та Панаса Мирного, але зараз вже, на жаль, не існує.

— «РепроМед», кажете... — замислено почухала загострене підборіддя Ірина. — Я маю перевірити. Та ви присідайте! — вона кивнула на стілець для відвідувачів.

— Дякую. — Сокіл присів. Інспекторка тим часом, заховавши пакета з гостинцями в сейф, зникла в сусідній з офісом кімнаті, куди вели двері з табличкою «СХОВИЩЕ». Її не було досить довго, а коли нарешті з’явилася, то відразу повідомила:

— Згоріла ваша клініка.

— Тобто як? — не зрозумів Олег.

— У вогні. Взимку дві тисячі п’ятого. Розслідування, пригадую, тривало досить довго, але страховку директор таки отримав.

— Директор?

— Він же власник, він же головний лікар. Хірург, здається, за фахом. Ясинський Олексій Дмитрович. Я вам його контакти та адресу записала. Але все це, як ви розумієте, повинно лишитися поміж нами, — застерегла Ірина. — Цю інформацію ви знайшли десь в іншому місці.

— Безумовно. — Олег прийняв з її рук аркуш паперу, пробіг очима, згорнув і заховав до кишені. — Дуже вам вдячний, пані Ірино.

— Пусте. До речі, — знову посуворішала вона, — ви все ще маєте прийти до мене завтра, щоб забрати свій акт.

Спочатку Ніна сиділа за своїм робочим столом і розважалася тим, що складала літачки зі списаних папірців. Вона рішуче не мала чим зайнятися. Випила вже три філіжанки кави, з’їла три таблетки валідолу — така дивна суміш викликала в секретарки Ради несхвальну гримасу — і, почуваючись розбитою, немов сторічна бабця з артритом та варикозом, врешті-решт просто вляглася на стільницю. В голові у Ніни невтомно працювали ковалі. Підкувати вони встигли, здається, цілу кінну армію, коли нарешті втрутилася Рада — від мовчазного незадоволення вона перейшла до вербальної атаки. Войовничо виставивши вперед бюст, що вже тридцять з гаком років уперто ігнорував закон земного тяжіння, Рада посунула вперед, мов танк.

— Довго ти ще киснути збираєшся?

— Я не збираюся киснути. Я хочу померти. Вся.

— Ну-ну, — саркастично мовила секретарка. — Було б через що.

— Якщо ти про Олега, то справді — він того не вартий. Але я думаю про свою матір...

— А що — матір? — Рада, яка вже була в курсі того, що сталося, з Ніниних же слів, підсіла до неї поближче і співчутливо погладила по плечу. — Як не прикро мені таке казати, але тим воно й мало скінчитися. Твоя матір дуже хвора, Ніночко, і на те немає ради — не мене, звісно, якраз я — є.

Ніна слабко усміхнулася.

— Знаєш, а той Пасків хотів повісити на мою неню всі ті три вбивства. Не те щоб я так сильно її любила — але це не її робота. Четверте вбивство це довело.