Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Усіх не переб’єш, — Олег похмуро усміхнувся. — Мала радість, як на мене. Ні, тут має бути ще щось. Інший мотив. Тобто не конче інший, але...

— Не такий загальний?

— Точно, — зрадів Сокіл цій підтримці. — І не такий простий. Це все надто очевидно, а є ще щось і на споді. Ось тільки що? Може, усі ці панянки щось бачили... чи навпаки — чогось не побачили?

Ніна потерла пальцями скроні — після напруженого дня голова стала важкою і жваво мислити відмовлялася. Олег помітив цей жест.

— Втомилася? — співчутливо чи то спитав, чи то ствердив він. Ніна кивнула.

— Трішки, якщо чесно. Але то пусте. Я ж сама визвалася допомогти.

— Тобі пусте, а мені важливе. Давай відкладемо на завтра цю дедукцію. Гайда, я тебе додому підкину. Я на машині.

— Ні, — запручалася Ніна, — не хочу на машині. Ти бачив, що надворі?

— Тобто?

Дівчина хмикнула.

— Надворі — майже літо. Точніше, останні його залишки. Ще тепло, тихо, і сутінки такі... оксамитові. За такої погоди я завжди йду додому пішки.

— Нема питань, — Олег розвів руками. — Ходімо прогуляємось.

— І зауваж — це для того, щоб краще думалося. Мені здається, я думаю навіть уві сні.

— Не уявляєш, наскільки це мені знайоме.

Вони вийшли з агенції у справді теплий, як тепле молоко, вересневий вечір і кілька десятків довгих кроків просто мовчали, насолоджуючись тихим затишком вже спорожнілих вулиць. Все ж, не дивлячись на температуру, в цьому вечорі було більше осені, ніж літа, — опалого листя на тротуарах і вздовж брівок додавалося з кожним днем, незважаючи на зусилля двірників. Деякі жовтогарячі й криваво-червоні парашутики кленового десанту саме меланхолійно йшли на посадку, щоби в найближчі два місяці остаточно окупувати місто й підготувати його до снігової облоги.

Першим заговорив Сокіл:

— Вибач, що питаю, і якщо скажеш «не твоє діло», я також не ображуся, але... чому ти й досі не заміжня?

Ніна розгубилася. Пояснювати справжні причини свого затягнутого в часі дівування вона не збиралася, принаймні так скоро, проте й брехати Олегу зовсім не хотілося. Його питання було цілком закономірним — на Галичині, де жінка до тридцяти, як правило, вже мала трійко дітей і була поважною, як римська матрона, ситуація хоч і змінювалася з часом, але не тими темпами, яких би хотілося Ніні. На неї й досі поглядали скоса. І питали те саме, що й шеф, ледь не щодня, але не так делікатно.

— Скажімо так, я дуже перебірлива. Чекаю принца на білому слоні, — віджартувалася дівчина, і Олег підхопив її гру.

— Пхе... що з тих принців узяти, окрім аналізів? Оно хоч би принц Чарльз... та ну! Тут і білий слон горю не зарадить. Кажу тобі, шукай калібром нижче. Герцогів там, чи графів, на худий кінець. Вони бодай на людей схожі. Ет, жаль, жи в мене титулу катма — хоч якийсь, а шанс би був.

— Щодо титулу можна торгуватися, — удавано серйозно мовила Ніна. — Але білий слон обговоренню не підлягає.

І тут-таки поцікавилася, вже без жартів:

— А що, в Англії ти знався з аристократами?

— Та «знався» — то загучно сказано. Так, бачив кілька разів... одного разу довелося слівцем перекинутися.

— І як воно? Спілкування?

Сокіл гмикнув.

— З тобою — краще, як на мене.

Ніна завжди відчувала, що червоніє — кров приливала до щік і робилося гаряче. Зараз вона також відчула цей жар зніяковіння, вдруге за цей вечір, і подумки подякувала Богу за те, що вони вже проминули працюючий ліхтар і зараз проходили під неробочим. Слід терміново змінити тему. Але не різко.

— Що ж, мене це тішить. Добре гуляти так, у цьому надвечір’ї. І голова боліти перестала... Не хочеш повернутися до обговорення злочинів Окозбирача?

— Не хочу, — відповідь Олега була виразно забарвлена здивуванням, — але мушу, якщо в тебе є цінні думки, що допоможуть слідству.

— Є дещо.

— Ну що ж, гаразд. На чому ми зупинилися?

— На мотиві. Маю версію, чому жінка в уяві нашого вбивці може бути безсердечною.

— Я слухаю.

— Наприклад, його могла покинути коханка. Чи дружина. Заради іншого — може, багатія якогось, — занурилась у вир припущень Ніна, не помічаючи, що ступає прямісінько в калюжі, котрі лишились від обіднього дощу. — Так чи інакше, зрада зіпсувала йому життя. От тобі й безсердечність жінок. Після цього вбивця остаточно переконався, що всі баби шльондри, не бачать щастя в себе під носом, і кинувся доводити світові цю свою позицію буквально, виймаючи очі й серця в представниць слабкої статі. Ну, як тобі мотив?

— Досить переконливий, — визнав шеф і кисло додав: — Тільки з ним ми будемо шукати Окозбирача до індійської Паски. Спочатку доведеться виявити всіх рогоносців Львова й області, а потім визначити, в котрого з них на цьому ґрунті остаточно поїхав дах.