Патрік Зюскінд - Запахи. Історія одного вбивці

Розчуленість, лагідність і вдячність заполонили його душу. «Я дякую тобі, — промовив він тихо, — дякую тобі, Жане-Батісте Гренуй, що ти є такий, як ти є!» В такому захваті був він від себе самого.

Потім Гренуй стулив повіки — не для того, щоб спати, а щоб повністю віддатися спогляданню цієї святої ночі. Спокій наповнив його серце, але йому здавалося, що спокій панує й навкруги. Він нюхом чув мирне дихання Лориної камеристки в сусідній кімнаті, глибокий спокійний сон Антуана Ріші в кімнаті напроти, небентежну дрімоту господаря та його наймитів, собак, тварин у хліві, цілого села і моря. Вітер ушух. Усе мовчало. Ніщо не порушувало спокою.

Один раз Гренуй ворухнув ногою й доторкнувся нею до ноги Лори. Навіть не так до ноги, а до полотнини, що її обгортала, з тонким шаром жиру, який насичувався чудовим запахом, тепер уже його запахом.

Із першим щебетом птахів — отже, задовго до світанку, — Гренуй підвівся й довершив свою роботу. Розгорнув полотно й здер його, неначе пластир, з мертвої. Жир легко відокремлювався від шкіри. Тільки в западинках тіла лишалося дещо, й він збирав його лопаточкою. Останні мазки помади Гренуй витер Лориною спідньою сорочкою, протер усе тіло з голови до ніг, старанно визбируючи рештки її аромату. Тільки зараз була вона для нього по-справжньому мертва, зів’яла, бліда, як відходи цвіту.

Він кинув спідню сорочку в ароматизовану полотнину, в якій вона жила й далі, туди ж поклав і нічну сорочку з волоссям і, скрутивши все в тугий пакунок, затиснув його під пахвою. Він не потрудився навіть прикрити труп. І незважаючи на те, що чорнота ночі поступово перетворилася на сірість світанку, аж у кімнаті почали вимальовуватися контури предметів, Гренуй більше жодного разу не глянув на ліжко, аби бодай уперше й востаннє побачити Лору очима. Його не цікавив її образ. Вона більше не існувала для нього як тіло, а лише як безтілесний запах. А запах Гренуй тримав під пахвою.

Він тихо підтягся до підвіконня і спустивсь драбиною на подвір’я. Стало знову вітряно, небо проясніло й сіяло на землю холодне темно-синє світло.

Півгодини по тому наймичка розпалила на кухні вогонь. Коли, вийшовши з хати по дрова, вона помітила приставлену драбину, то була ще надто заспана й не звернула на це ніякої уваги. На початку сьомої зійшло сонце. Величезне й золотаво-червоне піднялося воно з моря між обома Лерінськими островами. На небі не було жодної хмаринки. Починався яскравий весняний день.

Антуан Ріші, кімната якого виходила вікном на північ, прокинувсь о сьомій. Він уперше за кілька місяців чудово виспався й, усупереч своїй звичці, ще чверть години полежав у ліжку, потягуючись, покректуючи від задоволення і прислухаючись до приємної метушні на кухні. Коли він потім устав, і широко розчинивши вікно в сонячний ранок, вдихнув на повні груди запашного ранкового повітря й почув рокіт морського прибою, його добрий настрій уже не знав меж. Випнувши губи дудочкою, Антуан Ріші почав насвистувати бадьору мелодію.

Насвистував він і вдягаючись, насвистуючи, вийшов з кімнати й пружною ходою наблизився до покоїв доньки. Постукав у двері. Постукав ще раз, зовсім тихенько, щоб її не налякати. Відповіді не було. Ріші посміхнувся. Він добре розумів, що вона ще спить.

Обережно просунув він ключа в замкову шпарину, тихо, зовсім тихо відімкнув двері, аби не злякати доньку, прагнучи ще сплячою застати в ліжку й розбудити своїми поцілунками, ще раз, востаннє, до того, як віддати іншому чоловікові.

Двері відчинилися, Ріші зайшов і сонячне світло вдарило йому в обличчя. Здавалося, кімната наповнена блискучим сріблом, усе сяяло, аж довелося на мить заплющити очі.

Коли він їх розплющив, то побачив Лору, яка лежала на ліжку гола, мертва, обстрижена і сліпучо-біла. Це було, немов у кошмарному сні, який він бачив позаминулої ночі в Грасі й був забув його, і зміст якого зараз блискавкою зринув із пам’яті. Все було точнісінько таким, як у тому сні, тільки набагато яскравішим.

Звістка про вбивство Лори Ріші так швидко облетіла Грас та його довкілля, ніби це означало «Помер король!», чи «Оголошено війну!», чи «Пірати висадилися на узбережжі!». Звістка про нове вбивство викликала неймовірну паніку. Вірус старанно забутого страху раптом з’явився знову, як і минулої осені, зі всіма його супутніми явищами: переляком, обуренням, гнівом, істерикою загальних підозр і розпачем. Вночі люди замикали своїх донечок, забарикадовувалися, не довіряючи одне одному, і більше не спали. Кожен думав, що все почнеться знову, як торік, щотижня вбивство. Здавалося, час перемістивсь на півроку назад.