Патрік Зюскінд - Запахи. Історія одного вбивці

Так, він примусить їх полюбити його. Потрапивши в полон його аромату, вони змушені будуть не просто сприймати як рівню, а полюбити його до божевілля, до самозабуття, він примусить їх тремтіти від захвату, кричати, плакати від блаженства, тільки почувши його запах, — падати на коліна, як під холодним ладаном Бога! Він хотів стати всемогутнім богом Запаху, яким він був у своїх фантазіях, проте тепер — у справжньому світі і над реальними людьми. І він знав, що це було в його владі. Бо люди можуть заплющити очі й не бачити величі, жаху, краси, і можуть затулити вуха й не чути мелодій і спокусливих слів. Але вони не можуть не піддатися аромату. Бо аромат — це брат дихання. З ароматом він увійде в людей, і вони не зможуть захиститися від нього, якщо захочуть жити. Аромат проникає найглибше, прямо в серце, нав’язуючи категоричні судження: симпатію і зневагу, відразу й хіть, любов і зненависть. Хто володіє запахами, той володіє серцями людей.

Зовсім спокійно сидів Гренуй на лавці в соборі святого Петра і посміхався. У нього не було ейфорії, коли він вирішив покорити людей. Ані хворобливого блиску в очах, ані божевільних гримас на обличчі. Він був при цілком здоровому глузді. Голова його була такою ясною, що він запитав себе, навіщо взагалі хоче цього. І відповів собі, що хоче цього тому, бо наскрізь просякнутий злом. І при цьому він посміхався і був задоволений собою. Він мав зовсім невинний вигляд щасливої людини.

Так він посидів іще деякий час у задумливому спокої, глибоко вдихаючи насичене ладаном повітря. І знову ясна посмішка промайнула на його обличчі. Як усе-таки нікчемно пахнув цей Бог! Яким кумедно-примітивним ароматом наповнював він церкву. То ж навіть не справжній ладан димів у кадильницях! Це був поганий сурогат липового вугілля, кориці та селітри. Бог смердів. Бог був малою жалюгідною вонючкою. Його обдурювали, цього Бога, або ж він сам був дурисвітом, таким самим як Гренуй, тільки значно гіршим!

Маркіз де ля Тайяд-Еспінасс був у захопленні від нових парфумів. Мовляв, він, першовідкривач летального флюїду, надзвичайно вражений тим, який сенсаційний вплив може мати на загальне самопочуття індивіда така другорядна й летюча річ, як парфуми, в залежності від того, виготовлені вони із наближених до землі чи віддалених від неї інгредієнтів. Гренуй, який ще кілька годин тому лежав отут блідий, майже непритомний, має зараз такий свіжий, квітучий вигляд, що він — з усіма недоліками недостатньо освічених людей його стану — майже здобув якусь індивідуальність. У всякому разі він, Тайяд-Еспінасс, у розділі про вітальну дієтетику свого трактату, до питання про теорію летального флюїду, який готується до друку, детально опише цей випадок. Але спочатку він сам скористується новим ароматом.

Гренуй вручив йому обидва флакони зі звичайними квітковими парфумами, і маркіз побризкав ними на себе. Здавалося, він був цілком задоволений ефектом. Йому здається, зізнався він, що жахливий фіалковий запах роками його пригнічував, а тепер у нього наче виросли квітучі крила, і послабшав біль у коліні, як і шум у вухах; і взагалі, він почуває себе окриленим, бадьорим і на кілька років молодшим. Він підійшов до Гренуя, обняв його й назвав своїм «флюїдальним братом», зауваживши при цьому, що має на увазі зовсім не соціальне, а суто умоглядне звертання, перед яким — і тільки перед ним! — усі люди рівні; крім того, він планує найближчим часом заснувати міжнародну понадстанову ложу з метою цілковитого подолання fluidum letale, щоб якомога швидше замінити його чистим fluidum vitale, і він уже зараз обіцяє Гренуєві зробити його першим прозелітом цієї ложі. Потім він звелів записати рецепт квіткових парфумів, заховав папірець в кишеню і подарував Гренуєві п’ятдесят луїдорів.

Рівно через тиждень після своєї першої доповіді маркіз де ля Тайяд-Еспінасс удруге представив свого підопічного в актовій залі університету. Наплив публіки був небачений. Прийшов увесь цвіт Монпельє, не лише науковий, а й світський, в тому числі багато дам, які хотіли побачити легендарну печерну людину. І хоча противники Тайяд-Еспінасса — головним чином представники «Товариства, друзів університетських ботанічних садів» та члени «Спілки сприяння агрикультурі» — мобілізували всіх своїх прихильників, захід мав грандіозний успіх. Щоб нагадати публіці про стан Гренуя тиждень тому, Тайяд-Еспінасс спершу передав у зал малюнки, на яких печерна людина була зображена у всій бридкій занедбаності. А потім він звелів привести нового Гренуя — у гарному оксамитовому сюртуці синього кольору, в шовковій сорочці, напомадженого, напудреного й причесаного; і вже те, як він ішов, а саме: виструнчившись, маленькими кроками, граціозно похитуючи стегнами, — як він без чужої допомоги вибрався на поміст, низько вклонився, з посмішкою повів головою сюди-туди, змусило всіх скептиків і критиків ураз замовкнути. Навіть друзі університетських ботанічних садів зніяковіло мовчали. Надто вже разючою була зміна, надто приголомшливим диво, без якого тут, очевидно, не обійшлося: там, де тиждень тому скоцюрблено сиділа змучена здичавіла тварина, тепер стояла цілком цивілізована людина з гарною статурою. В залі поширився якийсь майже побожний настрій, і коли Тайяд-Еспінасс піднявся на кафедру, щоб зробити доповідь, запанувала абсолютна тиша. Він укотре вже виклав свою досить відому теорію летального земляного флюїду, пояснив потім, якими механічними та дієтичними засобами він видалив цей флюїд з тіла демонстрованого суб’єкта і замінив його вітальним флюїдом; а на закінчення закликав усіх присутніх, як друзів, так і противників, перед лицем такого переконливого доказу не чинити більше опору новому вченню, а боротися разом із ним, Тайяд-Еспінассом, проти злоякісного флюїду й визнати позитивний вітальний флюїд. Тут він простягнув руки, підвів очі до неба, і багато вчених мужів повторили за ним цей жест, а жінки заплакали.