Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Раптом Хоппер розплющив очі. Квелл був надто заклопотаний, аби це помітити.

— Обережно! — крикнув я.

Коли Квелл нарешті звів очі, Хоппер блискавично, мов змія, схопив його за горло.

Одним шаленим порухом я скинув з ніг важке покривало і зістрибнув з ліжка. Мені чомусь здавалося, що надлюдським зусиллям вдасться зрушити ліжко, і я зможу протягти його підлогою та дістатися Хоппера. Але ліжко не піддалося, натомість мені лише забракло дихання.

Квеллові дикі крики долітали до стелі, відбивалися від стін і шрапнеллю розсипалися наді мною. Квелл заволав знову, і крик його перейшов у моторошне булькання, коли руки Хоппера перекрили йому дихання.

На тих двох я не дивився — боявся. Досить було самого звуку боротьби. Тож я сів на бильце ліжка, і, перекинувши через перильце ногу, опустив її. Я був такий нажаханий, що сам ледь дихав, і трясся, мов старий дід-паралітик. Розпростерся і врешті дотягнувся до шухляди комода. Але пальці мої ковзнули мимо ручки шухляди. За спиною пролунало дике гарчання — звук, якого ніколи раніше не чув, і, сподіваюся, більше не почую. Я ще раз відчайдушно потягнувся до ручки шухляди. Мені вдалося зачепити її пальцями. Я так безжально витягав затиснуту ногу з кайданків, що щиколотка аж горіла.

Міцно вчепившись нігтями в ручку, зміг на дюйм відчинити шухляду. Цього виявилося достатньо, щоб та з гуркотом упала на підлогу. В ній було повно рушників та хірургічних бинтів, і, перехилившись через бильце, серед різного шмаття я шукав потрібний мені ключ.

Моторошне хрипіння за спиною змусило мою кров бухкати у скронях, але я не полишав відчайдушних пошуків. Нарешті віднайшов ключ між двома рушниками і, затамувавши дух, влігся на ліжку, намацуючи маленький отвір для ключа. Натруджена щиколотка кровила, але я на це не зважав. Вставив ключ у щілину і, провернувши його, відімкнув кайданки.

Я миттю скочив з ліжка й одним стрибком перетнув кімнату. Потім різко зупинився, зробив два кроки назад і ковтнув слину.

Хоппер дивився на мене з-під тіла Квелла. Вишкірив зуби, і я бачив, що вони червоні від крові. Кров була усюди: на стінах, на простирадлах, на ньому самому та на Квеллові.

Квелл лежав поперек ліжка, наче манекен, у просякнутому кров’ю одязі. Його напівзаплющені скляні очі дивилися на мене зі жахом. Хоппер перекусив йому яремну вену. Квелл був мертвіший од мертвого.

— Дай-но мені ключ, — мовив Хоппер зловісним шепотом. — Усі інші сьогодні також помруть.

Хитаючись, я відступив від нього: вважав себе міцним горішком, але крутий Меллой зараз був кволий, наче мишеня — холодний піт стікав обличчям, а в шлунок наче свинцю залили. У житті мені довелося бачити кілька моторошних сцен, але ця була, без сумніву, справді гідна «Оскара».

— Дай мені ключ, інакше я тебе теж уб’ю, — пригрозив Хоппер, скидаючи тіло Квелла на підлогу. Він поповз на ліжку в моєму напрямку — обличчя напружене, в м’якому світлі настільної лампи крапельки крові на його губах виблискують, мов бісеринки.

Це нагадувало нічне жахіття. Сон, який ви переповідатимете друзям, але вони не йнятимуть віри.

І я почав повільно, невпинно, колами відступати до дверей.

— Не йди, Сібрайте! — вигукнув Хоппер, припадаючи до ліжка і люто дивлячись на мене. — Дай же мені ключ!

Я досягнув дверей, і коли вже взявся за ручку, Хоппер видобув із себе нелюдський крик безсильного гніву та рвонув за мною вслід. Ліжко захиталось, але встояло, і Хопперові розчепірені пальці дряпонули килим за якихось шість футів од мене.

Мене трясло. Я рвучко відчинив двері й мало не випав у коридор. Коли зачиняв за собою двері, звірячий рев знову вилетів із горла Хоппера.

Кілька хвилин я стояв у довгому, мовчазному коридорі, й серце моє калатало, мало не вискакуючи з грудей, а коліна підгиналися. Поступово я опанував себе. Тримаючись рукою за стіну, повільно побрів до масивних дверей у кінці коридору. Перш ніж дістався виходу, проминув четверо бічних дверей. Обмацав ручку. Ковзнув рукою по прохолодній поверхні, відчуваючи, як м’яка гума охолоджує мою розгарячілу шкіру. Повернув ручку, однак та не піддалася. Двері були замкнені надійно, мов гробниця фараона.

Що ж — цього я й чекав. Але був налаштований будь-що вийти звідси. На саму думку про те, що доведеться повернутися в ту покійницьку, мені по шкірі забігали мурашки. Я знову взявся за ручку і щосили натиснув на неї. Нічого. З таким самим успіхом я міг би спробувати пересунути Велику китайську стіну.