Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

До того часу я, петляючи й затинаючись, вже віддалився від нього на достатню відстань.

І продовжував петляти, аж поки не звернув у бічну вуличку і лише там, за рогом, зміг випрямитися. Я дав копові ще кілька хвилин, щоби він пішов геть, а потім швидко визирнув. Патрульний вже віддалився і за мить звернув на Мейн-стріт.

Стиха вилаявшись, я знову повернувся до будівлі «Кренвільського вісника». Я змарнував добрих вісім хвилин, і якщо той коп знову наткнеться на мене — мені не минути лиха.

Я витягнув кишенькового ножа з однією зі своїх відмичок, причеплених до нього, і спробував відчинити замок. З третьої спроби це мені вдалося.

Швидко оглянувши вулицю і пересвідчившись, що мене ніхто не бачив, штовхнув двері і увійшов у маленький хол, де смерділо, мов у курнику. Тихо зачинив за собою двері.

Прислухався, але нічого не почув. Навпомацки досяг сходів і пішов ними нагору. Доволі довго я піднімався на четвертий поверх. Намагався рухатися безшумно, однак мені не дуже подобалася абсолютна тиша в будинку. Та жінка не могла так швидко піти. Можливо, вона зараз на п’ятому чи шостому поверсі, однак я мав би чути її рухи.

Редакція «Кренвільського вісника» знаходилася у кінці довгого коридору. Я не хотів, щоби помітили світло ліхтарика, до того ж уже знав дорогу, тому й просувався далі у цілковитій темряві.

На півдорозі зупинився. Не був певний, однак мені здалося, що щось таки побачив. Притулившись до стіни, пильно вдивився в темряву. Волосся мені стало сторч. Просто переді мною щось рухалося. Рука моя сама потяглася за ліхтариком. Іншою я схопив револьвер.

Наступні події розвивалися так блискавично, що я на мить забарився. Щось швидко промайнуло повз мене.

Я простягнув руку і вхопив це щось — це була жіноча рука. І досі не розумію, що трапилося потім. Однак я відчув, як жінка вивертається, напосідає на мене і боляче смикає за руку. Мале, але тверде, мов камінь, стегно впинається мені в бік і зненацька мої ноги відриваються від землі. Я пролітаю в повітрі і гепаюся головою об стінку. А далі вже нічого не мало значення.

Коли рожевий туман в голові розсіявся, а сама голова то розширювалась, то стискалась, я звівся на ноги, безбожно лаючись. У будівлі було тихо, і я поняття не мав, як довго так пролежав. Намацав ліхтарик і поглянув на годинник. За двадцять четверта. Отже, я пролежав без свідомості майже чверть години. Світло сліпило мені очі, тож я вимкнув ліхтар. Не підводився, бо найменший рук викликав різкий біль в голові. Я знову вилаявся. Якби знав, що мені доведеться мати справу зі спеціалістом із джиу-джитсу в спідниці, то краще би залишався в ліжку. Ніколи б не подумав, що мене зможе так обробити жінка. Я гадав, що трохи знайомий з японським бойовим мистецтвом, але це була робота справжнього майстра.

Я повільно сів на підлозі, відчуваючи пульсуючий біль у скронях; за якийсь час мені стало краще, і я звівся на ноги. Почувався так, наче по мені проїхали котком. Накульгуючи, дістався сходів і прислухався, однак нічого не почув. Певно, вона вже була на півшляху додому.

Я знову повернувся до редакції «Кренвільського вісника». Двері були незамкнені. Чомусь це мене вже не здивувало. Ногою відчинив двері і присвітив ліхтариком. Приймальня виглядала не менш похмуро, ніж удень. Я підійшов до кабінету Діксона, прислухався, а тоді розчахнув двері.

Світло ліхтарика впало на потертий письмовий стіл. Підійшов до нього. Середня шухляда була висунута. Цього я й чекав. Побіжний огляд підказав мені, що фотографії трьох дівчат, які Діксон показував мені лише кілька годин тому, зникли.

Я стояв, дивлячись на шухляду, і розмірковував. Звісно ж, та жінка їх й узяла. Це все ускладнювало. З тими фотографіями я міг звернутися в Федеральне Бюро. І міг змусити шефа поліції Мейсі робити все, що я йому звелю. Цікаво, чи знала вона про це?

Голова знову розболілася, і мені страшенно захотілося прилягти. Не було сенсу товктися тут довше. Цікаво, що подумав би Вулф, якби знав, як мене розмазала по стіні жінка, і що я дозволив їй піти чи не з єдиним доказом, який мені вдалося знайти в цій справі! Я вирішив, що не скажу йому про це.

Вже направляючись до дверей, я зупинився, мов укопаний. Бо в кріслі біля вікна хтось сидів. Я аж підскочив — а хто б цього не зробив на моєму місці? Від несподіванки аж випустив із рук ліхтарика, і, підіймаючи його, відчув, як піт стікає мені обличчям, наче з вичавленої губки.

— Хто там? — хрипко спитав я, хапаючись за револьвер. У роті у мене пересохло, а ноги тремтіли.