Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Провалюй, — повторив я.

Він пішов до дверей, відчинив їх, і вже звідти поглянув на мене. В очах його застигла ненависть.

— Ви, місцеві «круті» хлопці — купка лайна, — додав я. — Щезни!

Він сплюнув на підлогу і вийшов. Я поплентався за ним і провів його поглядом, поки він спускався сходами. Той тип навіть не озирнувся.

Я прокинувся зненацька. На мить мені навіть здалося, що я в своєму помешканні в Нью-Йорку, однак комод, котрий білів у місячному світлі, повернув мене у дійсність. Я був усе ще у Кренвілі, в готелі «Істерн».

У двері мого номера хтось легенько, але настійливо стукав. Це був майже нечутний стук — так, наче мишка гризе підлогу. Але я знав, що це не мишка. Намацав вимикач поруч із ліжком і ввімкнув настільну лампу. Потім сів і пригладив рукою волосся. Почувався жахливо.

Стукіт продовжувався.

Я глянув на годинник, що стояв на камінній поличці. Було десять хвилин по другій. Мої повіки були важкими, а в кімнаті було задушливо, хоча перед сном я й розсунув штори та відчинив вікна.

Я виліз із ліжка, накинув халат і поліз під подушку за револьвером.

Стукіт тривав, поки я відганяв залишки сну і приходив до тями. Хто б це не був, але він явно не хотів потурбувати когось іще.

Я підійшов до дверей.

— Хто там? — спитав я через тонку перегородку.

Постук припинився.

— Це Еслінгер, — я упізнав голос Теда. Повернувши ключ в замку, відчинив двері.

Тед Еслінгер швидко зайшов, зачинивши за собою двері. Його краватка все ще метлялася десь під правим вухом, а обличчя було бліде та змучене.

Я пильно пригледівся до нього, потім повернувся до ліжка і сів. Знову сховав револьвер під подушку і по-масажував шию.

— Заради Бога, — сказав я, — чому ви не даєте мені поспати?

— Мері Дрейк не повернулась додому, — промовив він. Зуби його нервово цокали.

Я позіхнув, потягнувся і продовжив масажувати шию.

— Чергова ваша подружка?

— Ви що, не розумієте? — сказав він стиха, напруженим голосом. — Зранку вона пішла на роботу і досі не повернулася. Дрейк зараз у мого батька.

— Дідько! — сказав я, опираючись на лікті. — А я що тут можу вдіяти? Не можу ж я працювати цілодобово!

Він почав неспокійно міряти кроками кімнату.

— З нею щось сталося, — сказав він, вдаряючи кулаком собі в долоню. — Щойно до нас прийшов Дрейк, як я вислизнув з дому, щоби повідомити вам новину. Про це ще ніхто не знає, крім батька та Дрейка. Ви повинні щось зробити!

Мені ставало вже краще.

— Коли її бачили востаннє? — запитав я, ледь стримуючи позіхання.

— О п’ятій вона полишила контору з наміром піти на танці. Роджер Кірк — хлопець, з яким вона зустрічається — каже, що вона так і не прийшла на побачення. Отож, він подумав, що їй нездужається, і пішов собі додому. І лише коли Дрейк зателефонував йому десь об одинадцятій, ми й подумали, що з нею щось сталося.

Я поліз у кишеню, дістав пачку «Лакі страйк» і висипав кілька сигарет на покривало.

— Паліть! І сідайте! — запросив я, запалюючи сигарету.

Він присів, однак від сигарети відмовився.

Кілька хвилин я розмірковував, а він тривожно дивився на мене.

Нарешті я спитав:

— А Дрейк уже повідомив поліцію?

— Ще ні. Спочатку він пішов до мого батька, бо подумав...

— Знаю, знаю, про що він подумав, — перебив я його. — І що зробив ваш батько?

— Ще нічого, — відповів Тед. — І нічого не робитиме аж до ранку. Ось чому я сюди й прийшов. У нас є принаймні сім годин до того, як своє розслідування почнуть ті двоє.

— Так, — сказав я без особливого ентузіазму, — але ми можемо небагато.

Я струсив попіл на підлогу, знову ледь стримав позіхання і спитав:

— Ви знали дівчину?

Тед кивнув.

— Вона — подруга Люсі Мак-Артур, — відповів він. — Ми з Роджером Кірком ходили разом до школи. І часто гуляли вчотирьох.

Я підвівся і попрямував до стільця, на якому скинув свій одяг. За три хвилини одягнувся і пішов у ванну, щоби вмитися та причесатися. Тоді повернувся в кімнату і хлюпнув собі трохи віскі.

— Вип’єте? — спитав я, хитнувши перед ним пляшкою.

Він відмовився.

— То що ви маєте намір робити?

— Покладусь на свою інтуїцію, — відповів я холоднокровно. — Гадаю, це не найкращий метод, однак спробую ним скористатися. Як далеко звідси те «Вуличне фото»?

Він видихнув:

— Це на Мюррей-стріт. П’ять хвилин їзди на машині.

— А ви на машині?

— Вона біля готелю.

— Гаразд, їдьмо! — Я схопив капелюха, вчергове позіхнув і повернувся до дверей. — Жахлива професія для сну! — зауважив я, виходячи з номера. — Не раджу вам її обирати!