Ю Несбё - Мисливці за головами

— І довго ти була закохана? — спитав я.

— Поки до мене не дійшло, що я наробила. У ту ніч, коли ти повернувся додому…

— I?

— Мені хотілося лише одного — померти.

— Я не про нього питаю, — сказав я. — Я мав на увазі — закохана у мене.

Вона тихенько розсміялася.

— Звідки ж я знаю — ще нічого не скінчилося!

Діана не брехала майже ніколи. Не тому, що не вміла, — Діана надзвичайно обдарована брехунка, — але тому, що не завдавала собі клопоту. Вродливим людям це ні до чого, у неї немає причин оволодівати тими захисними механізмами, які ми, решта, розвиваємо у собі, щоб було чим відповісти, коли нас відштовхують і коли нами нехтують. Але коли жінки на зразок Діани все ж вирішують збрехати, то брешуть сміливо й успішно. Не тому, що вони менш моральні, ніж чоловіки, а через те, що краще володіють технічним боком цієї справи. Саме тому я вирушив до неї того вечора. Бо знав: вона — найліпша кандидатура.

Тоді, зачинивши за собою двері, я постояв у холі, слухаючи її кроки, потім піднявся сходами до вітальні. Я почув, як кроки завмерли, потім мобільник упав на журнальний столик, а потім почувся шепіт, переривчастий від плачу: «Роджере…» — І тут сльози полилися з її очей. І я не намагався її зупинити, коли вона кинулася мені на шию.

— Слава Богу, ти живий! Я намагалася тобі додзвонитися увесь день учора і сьогодні… Де ти був?

І Діана не брехала. Вона плакала, бо вирішила, що втратила мене. Бо сама прибрала мене і моє кохання геть зі свого життя, як собаку, якого відправляють до ветеринара на приспання. Ні, вона не брехала. Я чув нутром. Але я вже казав, що не дуже розбираюся в людях, а Діана — неперевершена брехунка. Тож, коли вона пішла до ванної змити сльози, я все-таки взяв її телефон, щоб переконатися, що вона набирала саме мій номер. Про всяк випадок.

Коли вона повернулася, я розповів їй усе. Абсолютно все. Де я був і що відбулося. Про викрадання картин, про її телефон під ліжком у квартирі Класа Граафа, про датчанку Лотте, яка піймала мене на вудочку. Про розмову з Граафом у лікарні. Після якої я зрозумів, що він знає Лотте, що саме вона — його найближчий спільник, що гель з передавачами втерла мені у волосся не Діана, а кароока бліда дівчина із чарівними пальцями, перекладачка, що говорила іспанською і віддавала перевагу чужим історіям перед своїми. Що гель був у мене у волоссі ще звечора, ще до того, як я знайшов Чикерюда в машині. Діана мовчки витріщалася на мене.

— Грааф сказав мені у лікарні, що я вмовив тебе зробити аборт, бо у дитини був синдром Дауна.

— Дауна? — Діана вперше за кілька хвилин порушила мовчання. — Звідки він це взяв? Я не говорила…

— Знаю. Це я вигадав, коли розповідав Лотте про той аборт. Вона сказала, що батьки вмовили її зробити аборт, коли вона була підлітком. Ну, і я вигадав це, щодо Дауна, аби краще виглядати в її очах.

— І вона… вона…

— Так, — сказав я. — Вона єдина, хто міг розповісти це Класу Граафу.

Я зачекав. Дав їй час обміркувати мої слова.

А потім розповів Діані, що мало відбутися далі.

Вона перелякано поглянула на мене і скрикнула:

— Я не можу зробити цього, Роджере!

— Хіба? — сказав я.

— Ти зможеш, і ти це зробиш, — сказав новий Роджер Браун.

— Але… але…

— Він брехав тобі, Діано. Він не здатен зачати дитину. Він стерильний.

— Стерильний?

— Я подарую тобі дитину. Обіцяю. Тільки зроби це заради мене.

Вона відмовлялася. Плакала. Благала. І нарешті пообіцяла.

Того вечора, коли я вирушив до Лотте, щоби стати вбивцею, я проінструктував Діану і знав, що вона впорається із завданням.

Я так і бачив, як вона приймає Граафа, як він проходить, а вона посміхається цією засліплюючою брехливою посмішкою, а коньяк уже в бокалі, який вона йому простягає, — за переможця, за майбутнє, за ще не зачату дитину. Як вона вимагає, щоб вони зачали її якомога скоріше, тепер же, цієї ночі.

Я сіпнувся, коли Діана вщипнула мене за сосок.

— Про що це ти замислився, га?

Я підтягнув ковдру.

— Про ту ніч. Як Грааф прийшов сюди. Як він лежав з тобою ось тут, де лежу я.

— Ну то й що? А сам ти в ту ніч лежав у ліжку з трупом.

Досі я уникав запитувати це, але тут не втримався:

— Ви займалися сексом?

Вона тихо розсміялася.

— Довго ж ти терпів, любий.

— То займалися чи ні?

— Скажімо, так: ці краплі з дормікумом, які я вичавила йому у бокал з гумової кульки, спрацювали швидше, ніж я думала. Поки я причепурилася і прийшла сюди, він уже спав, як бабак. А вранці, навпаки…