Ю Несбё - Мисливці за головами

Картинка на екрані згорнулася і згасла — я натиснув на пульті кнопку «off» великим пальцем лівої руки. Зазвичай я роблю це правою рукою, але тепер вона була зайнята. І хоча вона вже геть затерпла, я ні за що у світі не хотів нею ворушити. Бо на ній лежала найпрекрасніша з відомих мені голова. Голова повернулася до мене, і рука відвела ковдру, що заважала бачити мене.

— Ти справді спав з нею поряд у ту ніч, після того як застрелив її? Просто у неї на ліжку? Яка у нього, ти кажеш, ширина?

— Сто один сантиметр, — відповів я. — Згідно із каталогом «ІКЕЇ».

Величезні сині очі Діани втупилися у мене, повні жаху. Але — якщо я не помилявся — був у них і певний захват. Вона була у тонюсінькому негліже від Іва Сен-Лорана — прохолодному на дотик, коли воно ледь торкалося мене, і гарячому, як вугілля, коли я притискав його до її тіла.

Вона піднялася на ліктях.

— Куди ти їй вистрілив?

Я простогнав, заплющивши очі:

— Діано! Ми ж, здається, домовлялися не говорити про це.

— Так, домовлялися, але тепер я готова це почути, Роджере. Чесне слово!

— Люба, послухай…

— Ні! Завтра буде опубліковано офіційний рапорт поліції, і я так чи інакше дізнаюся усі подробиці. А мені хочеться почути їх від тебе.

Я зітхнув.

— Упевнена?

— Цілком.

— В око.

— В яке?

— У це. — Я торкнувся вказівним пальцем її лівої брови чудової форми.

Вона заплющила очі і зробила глибокий і повільний вдих. Потім видих.

— А з чого ти її застрелив?

— З маленького чорного пістолета.

— Але де…

— Я знайшов його в будинку Уве. — Я провів пальцем уздовж її брови до скроні, погладив високі вилиці. — І повернув його на місце. Без моїх відбитків, звісно.

— Де ви були, коли ти вбив її?

— У передпокої.

Дихання Діани стало помітно частішим.

— Вона щось помітила? Злякалась? Зрозуміла, що відбулося?

— Не знаю. Я вистрелив, щойно увійшовши.

— Що ти відчув?

— Печаль.

Вона мляво посміхнулася:

— Печаль? Правда?

— Так.

— При тому що вона намагалася заманити тебе у пастку до Класа?

Мій палець завмер. Навіть тепер, місяць по тому, як усе це скінчилося, мені не подобалося, що вона називає його на ім’я. Та вона, звісно, мала рацію. Завданням Лотте було стати моєю коханкою, це вона мала звести мене з Класом Граафом і вмовити мене запросити його на інтерв’ю у «Патфайндер», а потім зробити так, щоб я його порекомендував. Як довго вона тримала мене на гачку? Три секунди? А я безпомічно звивався на ньому, поки вона підтягала мене дедалі ближче. Але трапилося дещо надзвичайне — я зірвався з гачка. Чоловік так сильно кохав дружину, що знехтував самовідданою коханкою, яка нічого для себе не просила. Дивовижно! І їм довелося змінювати свої плани.

— Здається, мені було її шкода, — сказав я. — Але, думаю, я просто виявився останнім із чоловіків, що обманювали Лотте усе її життя.

Я відчув, як Діана трохи сіпнулася, коли я промовив це ім’я. Це добре.

— Може, поговоримо про щось інше? — запропонував я.

— Ні, зараз я хочу говорити про це.

— Добре. Давай поговоримо про те, як Грааф звабив тебе і вмовив мною маніпулювати.

Вона тихо розсміялася:

— Давай!

— Ти його кохала?

Вона повернулася до мене і подивилася довгим поглядом.

Я повторив питання.

Вона зітхнула і притислася до мене.

— Я закохалась.

— Закохалась?

— Він хотів подарувати мені дитину. І я закохалася.

— Ось так просто?

— Так. Тільки це зовсім не просто, Роджере.

Вона, звісно ж, мала рацію. Це геть не просто.

— І заради цієї дитини ти вирішила пожертвувати всім? Навіть мною?

— Так. Навіть тобою.

— Навіть якби мені довелося заплатити за це життям?

Вона тихенько потерлася скронею об моє плече.

— Ні. Не настільки. Ти чудово знаєш — я вважала, що він просто зможе вмовити тебе підписати рекомендацію.

— Ти справді у це повірила, Діано?

Вона не відповіла.

— Правда, Діано?

— Так. Мені так здавалося, принаймні. Можеш вважати, що я хотіла у це вірити.

— Настільки, що погодилась підкласти гумову капсулу із дормікумом мені на сидіння?

— Так.

— А у гараж ти спустилася, щоб відвезти мене в те місце, де він мене умовить, вірно?

— Але ж ми з тобою вже все обговорили, Роджере. Він сказав, що це найменш ризикований спосіб для всіх. Мені, звісно, слід було зрозуміти, що це безумство. І я, напевне, це розуміла. Не знаю, що іще тобі сказати.

Ми лежали й думали кожне про своє і слухали тишу. Влітку ми могли слухати дощ і вітер у листі дерев нашого саду, але не тепер. Тепер усі крони стояли голі. І мовчазні. Одна надія — коли-небудь знову настане весна. Можливо.