— І тут з’являється Клас Грааф?
— Так. У нього самого була значна колекція живопису у квартирі на Оскарс-гате, він терся поміж мистецтвознавців і галеристів, особливо в тусовці «Галереї Е», де багато хто його бачив. Там він спілкувався з людьми, які самі володіли цінними картинами або могли розповісти, у кого вони є. Цю інформацію Клас Грааф у свою чергу передавав Чикерюду.
— А що Чикерюд робив з картинами після викрадення?
— Анонімне джерело навело нас на слід перекупника у Ґетеборзі, давнього знайомого поліції, який уже зізнався, що мав контакти з Чикерюдом. На допиті цей перекупник повідомив нашим шведським колегам, що востаннє, коли він зв’язувався з Чикерюдом, той зателефонував і попередив, що виїхав і везе Рубенса. Скупник каже, що він не міг повірити, що це правда. Але ні картина, ні Чикерюд до Ґетеборга не доїхали…
— Не доїхали, — пророкотав Г. Дюбвад з трагічним дзвоном у голосі. — Але що ж трапилося?
Сперре криво посміхнувся, перш ніж продовжити, наче мелодраматична манера ведучого видавалася йому дещо смішною.
— Схоже, Чикерюд із Граафом вирішили кинути скупника. Уявляєте — адже він забирає половину вторгованої суми, а цього разу йшлося зовсім про інші гроші, ніж у випадку із звичайними картинами. Як керівник нідерландського підприємства з виробництва змішаних технологій, яке торгує з Росією і деякими іншими країнами колишнього Східного блоку, Грааф мав безліч кон-актів, причому вони далеко не обмежувалися легальною сферою. У Граафа і Чикерюда з’явився шанс прожити решту життя у повній економічній незалежності.
— Але ж Грааф справляв враження заможної людини?
— Підприємство, співвласником якого він був, опинилося у важкому фінансовому становищі, і до того ж, його було позбавлено посади керівника. А спосіб життя, який він вів, потребував витрат. Нам відомо, наприклад, що він шукав роботу на одному норвезькому підприємстві, що входило в концерн «Хортен».
— Отже, Чикерюд не поїхав на зустріч із перекупником, незважаючи на домовленість, бо вони з Граафом вирішили продати картину самі. І що ж було далі?
— Поки вони не знайшли покупця, картину необхідно було сховати у надійному місці. І вони поїхали у лісовий будиночок, який Чикерюд упродовж багатьох років винаймав у Синдре О.
— В околицях Елверума?
— Сусіди кажуть, що будиночок використовувався лише зрідка, але час від часу туди приїздило двоє чоловіків. До них, щоправда, ніхто не заглядав, і взагалі, складалося враження, що вони обидва намагаються не потрапляти на очі сусідам.
— І на вашу думку, це були Грааф із Чикерюдом?
— Вони працювали вкрай професійно і спілкувалися дуже обережно, щоб не лишати слідів, які пов’язували б їх один з одним. Жоден свідок не бачив їх разом, і вони, судячи із роздруківок дзвінків, ніколи не передзвонювалися.
— Але тут трапляється дещо непередбачуване?
— Так. Ми достеменно не знаємо, що саме. Вони обидва вирушили у цей будинок, аби сховати картину. Коли на кону такі суми, не так уже й дивно, що у тебе закрадається недовіра до напарника, на якого ти досі покладався. Можливо, почалася сварка. Причому обидва, ймовірно, були не цілком тверезі, наші аналізи виявили у крові обидвох сліди наркотиків.
— Наркотиків?
— Суміш кеталара з дормікумом. Доволі міцні речі й абсолютно не користуються попитом серед наших наркоманів. Тож ми вважаємо, Грааф привіз цю речовину із собою з Амстердама. Вочевидь, суміш подіяла таким чином, що обидва втратили обережність, а потім і будь-який контроль над собою. Справа дійшла до того, що вони вбили Синдре О. Потім…
— Хвилиночку, — перервав Г. Дюбвад. — Чи не могли б ви більш детально розповісти нашим глядачам, як саме відбулося це перше вбивство?
Сперре повів бровою, ніби демонструючи певне здивування у зв’язку із такою неприхованою кровожерливістю телеведучого. Потім продовжив:
— Ні, про деталі ми можемо лише здогадуватися. Можливо, Чикерюд і Грааф пішли випити до Синдре О і там похвалилися вкраденою картиною. А той намагався визвати поліцію чи пригрозив їм цим. Після чого Грааф убив його за допомогою гароти.
— А гарота — це…
— Тонка петля, нейлонова або металева, яка затягується на горлі у жертви і перешкоджає потраплянню кисню до її мозку.
— І жертва помирає?
— Еее… Так.
На пульті в апаратній натисли кнопку, і от уже на виході, на моніторі, який показує картинку, що розійдеться по тисячах телеекранів, Одд Г. Дюбвад повільно хитає головою, спрямувавши на Сперре відпрацьований погляд, що поєднує в собі схвильованість і відразу. Дозволяє погляду проникнути у саму душу. Секунда, дві, три. Три телевізійних роки. Режисер, слід вважати, вже обливається потом. І тут Одд Г. Дюбвад перериває мовчання:
Читать дальше