Ю Несбё - Мисливці за головами

План. Відчайдушний і огидний у всіх розуміннях. Та у нього, однак, була визначна перевага: він був єдиним.

Я взяв одну з трубок від туалетного паперу і засунув у рота. Перевірив, наскільки щільно я можу обхопити її губами. І підняв кришку. Сморід вдарив в обличчя. На глибині півтора метра виднівся септик, в якому стояла рідка суміш випорожнень, сечі, туалетного паперу і дощової води, що стікала вниз по стінках. Щоб вивезти септик до лісу на відкачку, необхідно мінімум двоє, і робітка ця — жахлива. У буквальному розумінні цього слова. Ми з Уве якось спробували це зробити, і потім три ночі поспіль мені снилося лайно, що хлюпотить. Сам Синдре О від цієї справи явно ухилявся: півтораметровий септик був повен до країв. Що за даних обставин мене украй влаштовувало. Навіть нідертер’єру нічого не почути тут, окрім нечистот. Я поклав кришку стільчака собі на голову, вхопився обома руками за краї дірки і повільно опустився всередину. Відчуття було нереальне — занурюватися у лайно, відчувати легке тиснення фекалій, поки я вгвинчувався у них, натягнувши носки. Кришка увесь цей час лежала у мене на голові, поки та не опинилася нижче краю дірки. Мій нюх, напевне, від перенавантаження, начисто відключився, і я лише відчував, як посилено працювали слізні залози. Верхній, найрідший, шар септика був крижаним, але нижче було насправді доволі тепло — напевне, через усілякі там хімічні реакції. Здається, я десь читав, що в отаких от сільських нужниках накопичується метан, що ним можна на смерть отруїтися, надихавшись як слід. Нарешті я відчув тверде дно під ногами і присів навпочіпки. Сльози текли по щоках, з носа теж текло. Я закинув голову, щоб картонна трубка стирчала чітко вгору, заплющив очі і спробував розслабитися, щоб подолати блювотний рефлекс. А потім знову обережно опустив голову.

Слухові проходи заповнили тиша і лайно. Я змушував себе дихати через картонну трубку. Нічого, виходило. Тільки потихеньку, неглибоко. Позаяк було б символічно — наковтатися цієї гидоти і померти, захлинувшись у наших з Уве власних екскрементах, але подібна іронічна смерть зовсім мене не приваблювала. Я хотів жити.

Здалеку почувся звук — хтось відчинив двері.

Ось воно.

Вібрація важких кроків. Глухий удар. І все стихло. Стукіт лап по підлозі. Собака. Кришку підняли. Я знав, що саме зараз Грааф дивиться на мене. Всередину мене. Він дивився на отвір картонної трубки, що вів безпосередньо всередину мене. Я дихав так тихо, як тільки міг. Картон трубки розкис і розм’якнув, я розумів, що скоро він перестане тримати форму і злипнеться.

Тут щось стукнуло. Що це?

Наступний звук неможливо було ні з чим переплутати. Раптовий вибух, що перейшов у свистіння, в жалісний кишковий тон, який незабаром завмер. І як завершення — блаженний стогін.

От дідько, подумав я.

І мав рацію. За кілька секунд я почув вологий сплеск і відчув додаткову вагу на своєму закинутому догори обличчі. На якусь мить смерть видалася мені більш прийнятною альтернативою — та це швидко минуло. Насправді, парадокс: ніколи не було в мене менше сенсу для життя і водночас я ніколи не бажав жити так сильно. Ще один натужний стогін, зараз буде другий залп. Тільки б він не потрапив у отвір трубки!

Мене охопила паніка, я відчув, що повітря у трубці вже не вистачає.

Знову плескіт.

У голові в мене паморочилося. Стегна вже затекли від скарлюченої пози. Я трохи випростався. Трохи виставив обличчя над поверхнею. Кліпав і кліпав. Тепер я дивився просто у білий волохатий зад Класа Граафа. А на тлі білої шкіри чітко вимальовувався солідний, та-ак, більш ніж солідний, вельми і вельми вражаючий член. І оскільки навіть страх смерті не може пересилити у чоловікові заздрість до чужого пеніса, я подумав про Діану. І я зрозумів, там і тоді, що коли Клас Грааф не вб’є мене, то я сам його вб’ю. Грааф піднявся, світло впало в отвір, і я побачив — щось не так, чогось не вистачає. Замруживши очі, я знову пішов на занурення. Запаморочення зробилося нестерпним. Невже я помираю від отруєння метаном? Запала тиша. Що, вже все? Я зробив вдих через трубку, коли відчув, що в ній нічого немає, що я вдихаю порожнечу. Щось перекрило мені повітря. Інстинкт переміг, я почав борсатися. Нагору! Моє обличчя піднялося над поверхнею саме тоді, коли нагорі щось гримнуло. Я знову закліпав. Нагорі було темно. Тут я почув важкі кроки, звук дверей, що прочиняються, стукіт собачих лап, і ось тепер двері знов зачинилися. Я виплюнув картонну трубку і зрозумів, що сталося: щось біле перекрило її отвір — туалетний папір, яким Грааф підтерся.