Ю Несбё - Мисливці за головами

Я записав три слова, що починалися на «САМ». САМОВПЕВНЕНІСТЬ. САМОСТІЙНІСТЬ. САМОАНАЛІЗ.

— Ми з ним інколи говорили, — сказав я. — Ми були досить різні.

— Як? Тобто він помер?

— Вони з мамою загинули в автомобільній катастрофі.

— А чим він займався?

— Дипломатичною роботою. У британському посольстві. З мамою познайомився в Осло.

Грааф розглядав мене, схиливши голову набік.

— Сумуєш за ним?

— Ні. А твій батько живий?

— Навряд чи.

— Навряд чи?

Клас Грааф стримався, щоб не зітхнути, притиснув одну долоню до іншої.

— Він зник, коли мені було вісімнадцять. Не прийшов додому вечеряти. На роботі сказали, що він пішов, як завжди, о шостій. Усього за кілька годин мати зателефонувала в поліцію. Вони одразу ж підключились — якраз у той час в Європі лівацькі терористичні угруповання викрадали багатих бізнесменів. Але в той вечір не траплялося жодних аварій на шосе, нікого не доставляли «швидкою допомогою». Його не виявилося у жодному із списків авіапасажирів, і його машину теж не було ніде зареєстровано. Батька так і не знайшли.

— Що трапилось, як ти думаєш?

— А я ніяк не думаю. Можливо, поїхав у Німеччину, оселився в мотелі під чужим ім’ям, не зумів застрелитися, вирушив далі глибокої ночі, знайшов глибоке лісне озеро і в’їхав у нього на повній швидкості. Або його було викрадено на автостоянці навпроти офісу «Філіпса» двома озброєними чоловіками, що сиділи на задньому сидінні. Батькова машина тієї ночі могла зіткнутися з іншою машиною і вщент розплющитися у залізний млинець, а потім її могли розрізати на шматки автогеном. А може статися, що він сидить зараз десь, тримаючи келих з коктейлем однією рукою, а повію іншою.

Я намагався принаймні щось прочитати в обличчі Граафа чи почути в його голосі. Нічого. Або він надто часто про це думав, або цей чорт абсолютно безсердечний. І я навіть не знав, що краще.

— Отже, тобі вісімнадцять років, ти живеш в Осло, — сказав я. — Твій батько зник. Ти — складний підліток. Що далі?

— Я закінчив із відзнакою середню школу і подав заяву в Нідерландський королівський корпус морських піхотинців.

— Морпіхи — це звучить. Такі елітні мачо?

— Саме так.

— Здається, туди беруть одного із сотні.

— Приблизно. Мене запросили на вступний іспит — там тебе місяць систематично ламають. А потім — якщо виживеш — чотири роки відновлюють.

— Бачив щось подібне у кіно.

— Повір мені, Роджере, у кіно ти такого не бачив.

Я поглянув на нього. Я йому вірив.

— Потім я служив в антитерористичній групі ВВЕ у Дорні. Вісім років. Увесь світ об’їздив. Суринам, Нідерландські, Антильські острови, Афганістан, Індонезія, зимові навчання у Харстаді і Воссі. Мене захоплювали в полон і катували під час антинаркотичної кампанії у Суринамі.

— Яка екзотика! І ти не сказав ані слова?

Клас Грааф посміхнувся.

— Ані слова? Та я не закривав рота, як баба на ринку. Допит у кокаїнових баронів — це вам не іграшки.

Я нахилився вперед:

— Еге ж? А що це?

Грааф довго і вдумливо дивився на мене, піднявши брову, перш ніж відповісти:

— Насправді я не думаю, що тобі варто це знати, Роджере.

Я трохи зніяковів, але кивнув і знову випростався.

— А всіх твоїх товаришів, певно, вбили?

— Ні. І коли вони вдарили по виявлених мною позиціях, ці, звісно, розбіглися. Я провів два місяці у підвалі, де харчувався гнилими фруктами і пив воду, повну комариних личинок. Коли ВВЕ мене звільнили, я важив сорок п’ять кіло.

Я дивився на нього. Намагався уявити собі, як саме його катували. Як він це виносив. І як виглядав Клас Грааф вагою сорок п’ять кілограмів. Інакше, звісно. Але не так, щоб геть інакше.

— Не дивно, що ти полишив цю справу, — сказав я.

— Ні, не тому. Ті вісім років у ВВЕ були найкращими в моєму житті, Роджере. Перш за все, через усі ті штуки, які ти бачив тільки в кіно. Товариськість і відчуття ліктя. Але на додачу я навчився там того, що потім стало моїм ремеслом.

— А саме?

— Знаходити людей. У ВВЕ був підрозділ під назвою TRACK. [11] Слід, ознака, шлях (англ.). Група, що займалася відстежуванням людей у всіх можливих ситуаціях і точках земної кулі. Це вони знайшли мене в тому підвалі. Я попросився до них, і мене було прийнято. Там я і навчився всього. Від доісторичного індіанського мистецтва читати сліди до методів ведення допиту свідків і користування найсучаснішими електронними приладами стеження, які тільки є. Там я і зустрівся з «ХОТЕ». Вони зробили передавач розміром з ґудзик на сорочці. Ідея полягала в тому, щоб причепити його на сорочку людини і відстежувати всі її пересування, приблизно як у шпигунських фільмах шістдесятих років, тільки її ніяк не могли налаштувати, щоб працювала як слід. До того ж, ґудзик виявився непрактичним — не витримував поту, температури, нижчої за мінус десять, а сигнал проходив лише крізь найтонші стіни. Але керівникові «ХОТЕ» я сподобався. У нього не було синів…