Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Так-так, — буркнув Шнабель, — фальшивка зроблена досконало…

— Не вище середнього рівня…

— Ну-ну… А що чути про Ірінгса? Ви не провадили ніякого розслідування?

Горн мало не задихнувся від гніву.

— Наскільки мені відомо, — різко сказав він, — Ірінгс до останнього дня працював у вашому відділі. Він зник, розслідуючи справу з фальшивими грішми. І це ваш святий обов’язок — трохи потурбуватися про нього, чорт забирай! Я вже досить сушив собі цим голову. Вам же повинно бути відомо, кого висліджував Ірінгс, з якого кінця треба розпочати розслідування!

— Та не хвилюйтеся так, колего! Я взагалі нічогісінько не знаю. Ірінгс, бачте, нічого мені не казав. Він завжди був мовчуном, а я давав йому повну волю і можливість діяти цілком самостійно… І зараз є дві справи, яким я не можу дати хід: ними займався комісар… Так що ж ви порадите мені відносно Ірінгса, що мені робити?

— Якщо ви цього не знаєте, то зверніться до відділу розшуків, кімната двісті одинадцять. Але мушу сказати відверто: для вашого відділу — це ганьба. Ви, начальник відділу, справді не знаєте, де може бути Ірінгс?

— Кімната сто одинадцять, — бездумно повторив Шнабель. — Кімната сто одинадцять — це десь тут… хоча ні, десь у тому крилі…

— Сто одинадцять — це відділ садових крадіжок, — сухо кинув Горн, — я сказав — двісті одинадцять!

— Так, так, авжеж, — зовсім змішавшись, белькотав Шнабель, — я зараз, зараз… до побачення, колего, це ж… — він збився, схопив Горна за рукав і сказав, видно, почуваючи себе в боргу перед ним: — Бога ради, будьте обережні. Говорять, ви розпочали велику справу. Про такі речі чутки розходяться швидко. На минулому тижні — чули, мабуть? — трапилася така історія з типографією СДПН… ой-ой-ой! Це Ірінгс заварив кашу. А мені тепер хоч пропадай! Такого дістав прочухана!.. Так що, колего, будьте дуже обачні, у наш час легко посковзнутися…

На розі Фрізенштрасе та Фідіцінштрасе є невеличкий ресторанчик, де можна випити чудового пива й непогано пообідати. Горн жив у західній частині міста, і щоб добратися додому, йому треба було зробити дві пересадки на метро. Їздити обідати в таку далечінь не дуже приємно, і Горн майже завжди обідав у цьому ресторанчику, за двадцять кроків від під’їзду президіуму.

Горн був людина невибаглива. Він полюбляв просту їжу, ніколи не вередував і завжди закінчував обід пляшкою пива за сорок пфенігів. Потім переглядав свіжі газети або розмовляв з хазяїном, гладким астматиком, що звичайно сидів за більярдним столом і любив поговорити з відвідувачами. Однак сьогодні Горн похмуро мовчав. У нього був поганющий настрій, і вина за це падала не лише на нежить. «Сто чортів! Кожен, навіть неспеціаліст, — з досадою думав він, — маючи такі докази, поклявся б, що гараж „Зюд-вест“ — це кубло злочинців і знищити його слід якнайшвидше. І тільки криміналдиректор з сорокарічним досвідом роботи в поліції не розуміє цього. Тут можливі два пояснення: або на шефа настільки впливає складна політична ситуація в Західному Берліні, що він уже не здатний розібратись у найпростіших питаннях криміналістики, або… ну, або тут замішані його особисті інтереси…»

Якщо Горн запідозрював якусь людину, він принципово не зважав на особи. Це був перевірений метод.

Цього разу в Горна викликало підозру те, що його начальник уперто не погоджується на проведення операції об’єднаними силами кримінальної поліції і шупо. У цій підозрі немає нічого нереального, сердито говорив собі Горн, подібні випадки траплялися в Берліні вже не раз. Наприклад, скандал з спекуляцією золотом, який зчинився рівно рік тому, у грудні 1950 року. Тоді криміналкомісар Альберт і його помічник «конфіскували» на золоторозмінному пункті на Луїтпольдштрасе дванадцять кілограмів золота. Одного засудили на два, другого на півтора року. Було встановлено, що вони діяли в згоді з групою спекулянтів, але тих, хто стояв за ними, викрити не вдалося. Громадськість майже ні про що не довідалась. В президіумі ходили вперті чутки, що між ними ще шукатимуть співучасників. А кілька тижнів тому заарештували оберкомісара Гомана. Згодом у слідчу в’язницю Моабіт було відправлено кількох працівників відділів у справах азартних ігор та шахрайства. А тепер ще історія з Штромайєром… Невтішна картина. І, очевидно, ще далеко не повна. Припускати, що вже всіх хабарників виловили, — абсурд. Кожного дня можна чекати повторення історій Альберта, Гомана чи Штромайєра. В той же час кількість карних злочинів невпинно зростає. Про це красномовно свідчать щомісячні статистичні дані. В Західному Берліні двадцять дві тисячі злочинців. Поліція не управляється з усім. У чому ж причина? Горн не знав. Він виконував свій обов’язок, і навіть більш того. Він працював десять-одинадцять годин на добу. Працював самовіддано, обачно, вміло, був розумним керівником і досвідченим спеціалістом, з головою поринав у кожну справу. Тому завжди бувало так, що у відділі ХІІ-а — відділі крадіжок із зломом — справи розслідувалися негайно й досить успішно. Інші відділи не могли похвалитися успіхами. У відділі вбивств, наприклад, тільки за цей рік назбиралось двадцять вісім незавершених справ…