Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Скажіть мені, — спитав Шерц незворушно. — Кого ви, власне, боїтесь? Поліції, нас чи, може, самого себе?

— Я нікого не боюсь, — відповів Александер, — але я не можу вести таке життя, як ці останні дні. Ви думаєте, я страшенно щасливий від того, що мені довелося сипати якісь залізяки під колеса нашим переслідувачам? Я не знав, що роблю, мені наказав Кросбі. Вони ж налетіли на ті залізяки на повному ходу. Може, це їм коштувало життя. Як по-вашому, мені від цього дуже весело?

Доктор Шерц нахилився до Александера і спитав уже іншим тоном:

— Виходить, вас переслідували?

— Авжеж. Поліція. Наче ви не знаєте.

— Хіба той фокус біля Міхендорфа не вийшов?

— Один все-таки ще гнався.

— І ви його таким способом здихались?

— Так.

— Гм… — Шерц знову відкинувся на спинку крісла. — Я згоден, такі речі спочатку вимагають певних зусиль. Ви ще молодий і, як видно, маєте ніжну душу. Повірте мені, ці сумніви з часом і звичкою відпадуть, і досить скоро. Ви кажете, що це не весело — знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе. Скрізь, і в природі, і в житті людей, панує принцип: ти або я!

— Це звірячий принцип, а не людський!

— Дурниці. Це просто закон природи. А як було на війні? Мені самому, на жаль, довелось відправити на той світ чимало людей. Я кажу «на жаль», бо це було абсолютне безглуздя. Я завдав їм непоправної шкоди, не здобувши при цьому ані найменшої користі для себе. Але так уже здавна ведеться: сліпе, безглузде знищення людей дозволяється, а осмислене, свідоме усунення супротивника викликає жах і огиду. Де ж тут логіка?

Александер майже не слухав його.

— Не старайтесь підсолодити мені злочин, шкода праці! — промурмотів він, знову забувши свій план. — Я вам уже сказав, що не хочу більше мати ніякого діла з вашою компанією!

Шерц недбало збив попіл з сигарети об край столу.

— Я теж! — відповів він.

— Я вас не розумію.

— А я вам зараз поясню. Але спочатку скажу вам таке: ви поки що лишаєтесь у Берліні.

— Я завтра їду! — уперто сказав Александер. — Ви мене більше не побачите.

— О ні, — засміявся доктор Шерц. — Завтра ви будете ще тут, і післязавтра теж. Ви тут ще потрібні.

— Ви збираєтесь примусити мене?

— Будь ласка, говоріть тихше. Ні, я не збираюсь. Але вас примусить щось інше.

— Що ж це таке?

— Гроші, — коротко сказав доктор Шерц.

— Помиляєтесь. Моя честь і свобода мені дорожчі. За гроші я їх більше не поставлю на карту.

Шерц приклав вказівний палець до носа.

— Ну, ну, не поспішайте так говорити. Я думаю, що це завжди залежить від розмірів запропонованої суми. Особливо в такому становищі, як ваше. Куди ви думаєте податись? Назад у Магдебург? Я б вам не радив. Чи, може, в Західну Німеччину? Так для цього вам потрібні гроші. Ви думаєте, там легко знайти роботу? І подружку вашу ви теж не зможете забрати з собою.

Александер зрозумів, що доктор Шерц має рацію, але все-таки подумав: «Нащо він мені все це розказує? Певно, ще надіється використати мене в своїх цілях? Може, іще вдасться надолужити програний раунд? Треба вдати, що я пристаю на його пропозицію…»

— Так, так! Грошенята б вам зараз не завадили. А особливо зручно у вашому теперішньому становищі було б мати в руках один з наших західнонімецьких вкладів. У мене, наприклад, є одна книжка, на якій лежить понад п’ятдесят п’ять тисяч західних марок.

— І що ж ви за неї від мене хочете?

— Поки що нічого. Чекати й триматись мого боку.

Александер мало не розреготався: за якого ж дурня його вважають! Але пам’ятаючи про свій намір, він пробелькотів, удаючи, ніби це його страшенно вразило:

— П’ятдесят п’ять тисяч? Сто чортів! Невже це можливо? Поясніть, будь ласка!

Доктор Шерц задоволено відкинувся назад. Клюнуло!

— Добре, я вам поясню. Перш за все треба вам сказати, що ми, тобто організація, маємо досить великі ресурси. На протязі кількох років напруженої праці, — він вимовив ці слова не без іронії, — ми весь час відкладали про запас певну частину наших прибутків. Наші грошові фонди становлять близько чотирьохсот тисяч західних марок, розкиданих у різних банках мало не по всій Європі. До цього треба ще додати земельну власність, кілька будинків, автомобілі. Зрозумійте мене правильно: все це належить не мені, не Якобсові і не вам, а всім членам організації. Коли наша група розпадеться, — а це, на мою думку, станеться не пізніше як за сорок вісім годин, бо доктор Горн з західноберлінського карного розшуку вже наступає нам на п’яти, — тоді всі згадані мною цінності не належатимуть нікому, тобто вони належатимуть тому, хто візьме їх собі. А взяти їх може тільки той, хто володіє необхідними документами і знає потрібні адреси. Коло таких людей дуже обмежене, і я один з них. Причому з цього кола ніхто не залишиться живий, крім мене і ще одного чи двох вірних друзів. Між нами й буде поділено весь капітал організації, і тоді кожний з нас зможе облишити наше небезпечне ремесло і зажити спокійно. Любий пане Шенцлін, хочете бути одним з цих друзів? Хочете стати на мій бік? Чи можу я розраховувати на вас?