Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Тобто, — занепокоєно перепитав Якобс, — ми даємо тисячу марок наших грошей, а він нам за них дає п’ятдесят справжніх?

— Тільки п’ятдесят? — повторив за ним Боббі.

— Абсолютно точно, — глузливо сказав доктор Шерц. — Я з задоволенням констатую, що правила обчислення процентів засвоєні й прийняті до вжитку всіма присутніми. Ну, п’ять процентів — це для нас, звичайно, надто мало. Бо якщо згадати, як дорого ми платимо за папір, скільки нам коштувало обладнання і скільки ми повинні щомісяця виплачувати оцьому добродієві, — він кивнув на Джонні Літта, — то стає ясно, що так ми далеко не заїдемо. Десять процентів — це наш прожитковий мінімум. Другий представник, який, за його словами, керує однією західнонімецькою організацією, — що було б для нас дуже приємно, — пропонував сім з половиною процентів. Оскільки я наполягав на десяти, він випросив у мене одну банкноту на пробу і пообіцяв прийти завтра. А тим часом він хоче порадитись з своїми колегами. Завтра о третій ми з ним зустрінемось у «Черепасі». Я сподіваюсь, що угоду буде укладено. Ви схвалюєте мої методи?

— Та добре, — сказав Якобс, — гляди тільки, будь обережний.

— Ну, щодо цього ми можемо бути цілком спокійні, — сказав Літт. — На Уля я покладаюсь, як на кам’яну гору. Коли він загримується, його не впізнають навіть найближчі друзі.

— Якщо вони в нього є, — злобно кинув Боббі Копш.

— Є, — відрізав доктор Шерц. — Добре, з цим питанням ми покінчили. — Він неспокійно глянув на годинник. — Хлопці, мені треба йти. У вас на черзі тема «Поліція». Я думаю, що тут ви й без мене обійдетесь. Моя порада: Ете Йордан повинен зникнути з Берліна. Хай їде в Західну Німеччину, може, вдасться знайти йому там роботу. Рано чи пізно його злапають, і він нас завалить.

— Якщо він зараз зникне, — заперечив бос, який за всяку ціну хотів зберегти свого спеціаліста по сейфах, — це збудить підозру поліції.

— Вона вже й так збуджена. Ну що ж, обміркуйте все ще раз як слід. Завтра побачимось.

Коли він уже відчинив двері, Боббі кинув йому вслід:

— Бажаємо тобі весело провести вечір з Рут!

Шеф несхвально похитав головою. Якобса не цікавило, чим займаються його компаньйони у вільний час; але він страшенно не любив, коли вони сварилися через приватні справи. Він сам не мав ніякого «особистого життя» і тому не міг зрозуміти такого, як він казав, «неподобства».

Двері за доктором Шерцом зачинились. Чути було, як риплять сходи під його ногами.

Доктор Едуард Горн, прощаючись учора з своїм другом, пообіцяв йому неодмінно прийти наступного вечора. На цей раз у Зіррінгауза був ще один гість — доктор Рудольф Крамер, берлінський адвокат.

Крамер, п’ятдесятирічний чоловік з іще густою темно-русою шевелюрою, був людина бувала й цікава в багатьох відношеннях. Поки що він майже не брав участі в розмові і тільки коли-не-коли кидав якусь репліку.

— Кажуть, що курси деяких акцій на нью-йоркській біржі падають, — сказав він. — Песимісти твердять, що, незважаючи на страшенну гонку озброєнь, уже помітні ознаки економічної кризи. Я не знаю — чи можна поділяти цю думку? Як ти гадаєш, Георге?

Зіррінгауз відповів не зразу, бо саме був зайнятий іншим. Він вийняв з кишені ключ і відчинив невеличкий буфетик, де стояли карафки химерної форми з міцними напоями.

— Твій смак, Рудольфе, ми знаємо… Едові ми дамо його улюбленого «Старого шведа». Хоч воно й гірке, та чого не питимеш заради здоров’я… Що ти сказав? Економічна криза? Не знаю, що тобі відповісти, я зараз далекий від усього цього. Але я не вірю, щоб вона серйозно зачепила людей нашого кола. Наскільки я пригадую, ці кризи беруть за горлянку головним чином дрібних підприємців; ну, і робітників, звичайно. Та зараз, у всякому разі, до цього ще далеко. Я поки що почуваю себе чудово, ви теж… Будьмо здорові!

Всі троє випили. Господар налив ще по одній.

— Гм… Чудово почуваєш, — обізвався доктор Горн. — Чудово почуваєш — це, по-моєму, не зовсім правильний вираз. Коли мені доводиться бачити, як люди, що в нормальних обставинах були б цілком чесними, під тиском злиденних умов життя збиваються на хибну стежку, то почуваю себе не надто чудово. Я тоді питаю себе: а чи не краще було б вдатися до профілактики, ніж потім хірургічним ножем вирізати з тіла народного уражені місця. Бо що таке вся наша юстиція, як не ніж хірурга?

— Логічно, — з посмішкою сказав Зіррінгауз і поставив перед друзями ящик з сигарами. Доктор Крамер, відрізуючи кінчик довгої віргінії, обернувся до Горна: