Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

Існувало, правда, ще кілька шляхів через міський кордон: наприклад, лісова дорога, що веде повз американський склад боєприпасів, розташований на південь від станції електрички «Ванзе». Але по ній і в хорошу погоду проїхати було справжнім подвигом. Всі ж інші маршрути були надто далекі. А операція мала початись через півгодини, о сьомій.

Та Якобс швидко знайшов вихід:

— Слухай сюди. Прив’яжи чемоданчик з Йордановою машинкою собі на багажник і їдь лісом.

— Не годиться, шефе, — жалісно запротестував Йордан. — Він же її цілою не довезе, а я тут…

— Shut up! [4] Заткни пельку! (Англ.) — втрутився Кросбі. — Ідея о’кей.

Зробили, як наказав Якобс. Йорданів зломщицький комплект перемішали з автоінструментом. Потім звірили годинники, шеф підняв скло, мотоцикл рвонувся й зник у темряві.

У маленькому автомобілі знов стало тихо. Дощ невідступно, то припускаючи, то трохи вщухаючи, барабанив по верху, що вже де-не-де почав протікати. Всі мовчки ждали. Якобс — принаймні зовні — у крижаному, зверхньому спокої. Йордан — явно схвильований.

Йому вже багато разів доводилось їздити на такі операції, але нерви щоразу не витримували. Якби хоч крапельку горілки! Але Якобс ніколи не дозволяв йому пити перед операцією, він ще за кілька годин встановлював за ним нагляд. А Йордан був певен: якби трошки хильнути, усе пішло б краще. Йому треба було так мало, якихось там п’ять-шість чарочок… До того ж, Ете гнітила думка про «машинку», що тряслася десь під зливою на багажнику мотоцикла: а його чудові новісінькі інструменти валяються зараз серед брудних гайкових ключів і засмальцьованих ганчірок… У нагрудній кишені Йордана лежали темні окуляри для захисту очей від яскравого полум’я різака, і він час від часу нервово намацував їх рукою.

Кросбі був збуджений і разом з тим нудьгував. Він відчував приблизно те, що відчуває нормальна, здорова людина під час дуже швидкої їзди на автомобілі. Тільки все це було йому давно знайоме, його душа прагнула небезпечних, карколомних пригод.

Раптом Якобс натис педаль стартера. В тісній кабіні злегка запахло бензином. Різкий поштовх, і машина рушила. Спалахнули фари і вихопили з темряви будівлю, що стояла посеред двору. Машина об’їхала будинок, виїхала з воріт, круто повернула і не дуже швидко покотилась униз по шосе.

В цю мить і почався ланцюг подій, перебігу яких уже ніхто з учасників не міг спинити. Він розмотувався з усією невблаганністю тієї сили, яку ми звичайно називаємо долею. Неминуче, неухильно, логічно — з математичною послідовністю.

«Адлер», у якому сиділи Александер і доктор Шерц, десь о чверть на восьму переїхав через Ельбу біля Віттенберга і мчав тепер по державному шосе № 2 в напрямку Берліна. За Кропштедтом доктор Шерц заговорив:

— Пане Шенцлін, я раджу вам якомога уважніше придивлятись до дороги.

— Для чого?

— Бо вам потім доведеться цією дорогою їхати назад, і я не можу поручитись, що все буде так гладенько, як зараз.

Александер спершу нічого не відповів. Очевидно, доктор Шерц збирався сповістити йому нарешті мету цієї поїздки. А ця мета — як не дивно — зовсім його не цікавила. Шерц сказав «три дні». Що б воно могло бути… У всякому разі, ці три дні колись минуть, а тоді… тоді кінець, нарешті він покінчить з цими справами. «Доведеться шукати іншу роботу, — думав він. — За ті гроші, що я через три дні одержу, можна буде, безумовно, купити старенький пікап і самому возити… Тільки подалі від Шмербаха, він з того самого кодла, що й доктор Шерц, це вже напевно… Найкраще буде переїхати в інше місто. Але… яка з цього користь? Оця паспортна система… Треба виявлятись у поліції, а потім кожен, хто схоче, може довідатись, куди ти переїхав. Чорт, оце так вклепався…»

— Ну, ви, здається, не вельми цікавий, — обізвався доктор Шерц.

— Авжеж, — сказав Александер. — Я думаю, що це, напевно, якесь велике свинство, якщо за нього так платять.

— Ви, я бачу, полюбляєте круте слівце, друже мій, — засміявся Шерц, — але, по суті, ваша правда. Велике свинство — для тих, кому зараз наставлять носа. Це так зване народне підприємство, і я їм від усього серця співчуваю. Як подумаєш, що з ними буде і як дехто полетить з тепленьких насиджених місць… — Він ляснув себе вільною рукою по коліну.

— А що ж, власне, сталось, пане доктор?

— Та поки що нічого… Але хвилин через п’ять, десь о пів на восьму… Ну що ж, слухайте. Справа ось у чому. Поблизу Бранденбурга є один сталеплавильний і прокатний завод. Досить солідна лавочка, добрих дві-три тисячі робітників. Так от, це підприємство має на околиці Потсдама дослідну лабораторію. На наше щастя, ця лабораторія міститься не на території самого заводу, як воно звичайно буває. Тоді нам, мабуть, довелося б ще важче. А воно й так нелегко. Отже, лабораторія розташована на околиці Потсдама, у великому новому будинку, в якому містяться й інші дослідні установи. Скажіть, а ви хоч трохи уявляєте собі, що роблять у такій лабораторії?