Ю Несбё - Кров на снігу

Вона витерла блискучі краплі зі скатертини і знай терла й терла її в тому місці, наче намагалася видалити щось. Я не знав, що їй сказати. Вона склала свою, самостійну, версію сюжету. А я — свою. Не пірнати ж мені було у те озеро в околицях Ніттедаля, щоб пересвідчитись, яка версія правдивіша. Отож, я нічого й не сказав.

Але усвідомлення того, що вона здатна була кохати чоловіка, який так до неї ставився, навчило мене дечого про кохання.

Ні, насправді ні.

Не навчило.

Це нічогісінько не навчило мене про кохання.

Після того випадку ми ніколи більше не згадували мого батька.

Я крутив кермо, намагаючись не з’їхати зі своєї смуги, але вулиця знай вигиналась, силкуючись струсити мене з себе, так що я ризикував будь-якої миті зачепити якусь із зустрічних машин, які істерично сигналили, проминувши мене, і дудіння їхнє губилося вдалині, як звуки втомленої катеринки.

Я повернув праворуч. Опинився на тихій вуличці. Обрідніше світло фари. Слабший рух. Темрява густішала. А тоді запанував цілковитий морок.

Я напевне зомлів і з’їхав на узбіччя. Не на великій швидкості. Я вдарився головою об лобове скло, однак цілими залишились і одне, й інше. І навіть ліхтарний стовп, навколо якого вигнувся радіатор, нітрохи не постраждав. А от мотор заглух. Я кілька разів обернув ключ у замку запалювання, але стартер лише попхинькав жалібно — щоразу з меншим запалом. Я розчахнув двері машини і виповз назовні. Я стояв на колінах і ліктях, як мусульманин на молитві, і свіжий сніг обпікав мені долоні. Я згріб руками купку цього снігу, намагаючись зліпити його в грудку. Але сухий сніг, він такий, він розсипається. Він білий і гарний, але з нього не зліпиш нічого тривкого. Він вабить і обіцяє, але все, що намагаєшся з нього зліпити, розсипається, рушиться між пальцями. Я роззирнувся довкола, щоб побачити, куди мене занесло.

Спираючись на крило машини, я звівся на ноги, а тоді, похитуючись, дочвалав до вітрини крамниці. Я притулився обличчям до скла, яке приємним холодом остудило мені розпалене гарячкою чоло. Полиці та прилавки всередині купалися в мерехтінні пригашеного світла. Було запізно, крамниця була вже зачинена. Звісно, зачинена — було вже за північ. Навіть табличка висіла на дверях з повідомленням про те, що сьогодні зачиняємось раніше, ніж зазвичай: «23 грудня крамниця працює до 17.00 у зв’язку з обліком товарів».

Облік товарів. Ясна річ. За день до Різдва, до Святвечора, зрештою. Кінець року. Треба думати, найдоречніший час для таких справ.

У кутку, за короткою шеренгою візків, стояла різдвяна ялинка, маленька й зловісна. Але, хоч би яка вона була, назва її залишається незмінною — «різдвяна ялинка».

Не знаю, навіщо я туди приперся. Я міг доїхати до готелю і зняти там номер. Просто напроти квартири чоловіка, якого ми нещодавно впорали. І жінки, яка впорала мене. Ніхто не здогадався б шукати мене там. Я мав достатньо грошей на дві доби. Я міг би зранку зателефонувати Рибалці і попросити, щоб він перевів решту винагороди на мій банківський рахунок.

Я почув свій власний сміх.

Відчув, як тепла сльоза збігає по моїй щоці, побачив, як вона падає і провалюється в свіжий сніг.

Потім іще одна. Вона просто зникла.

Я зауважив своє коліно. Кров сочилася з нього через тканину штанів і крапала на сніг, утворюючи слизову плівку, на зразок яєчних білків. Я знав, що та кров теж пропаде. Розтане і зникне, так само як мої сльози. Але наразі вона лежала плівкою, червоною і драглистою. Я відчував, що моє мокре від поту волосся прилипло до скла вітрини. Ймовірно, я трохи запізно про це розповідаю, але, якщо я раніше не згадував, у мене довге, рідкувате, світле волосся і борода; я маю середній зріст і сині очі. В цілому, такий я на вигляд. Довге волосся і борода — це потенційна перевага: якщо трапиться забагато свідків, є можливість істотно і швидко змінити свою зовнішність. І саме ця можливість, ця потенційна перевага примерзала до вітрини, пускала коріння, як оті коралові рифи, що я повсякчас про них згадую. У будь-якому разі мені хотілося стати єдиним цілим з тією вітриною, перетворитись на скло, так само як безхребетні анемони у «Царстві тварин 5: Океан» по-справжньому перетворюються на кораловий риф, на якому вони живуть. Щоранку я мав би змогу дивитись на Марію, дивитись на неї цілий день, без того щоб вона бачила мене. Нашіптувати їй, як я її кохаю. Гукати, співати. Моїм єдиним бажанням тоді було просто зникнути — можливо, то було єдине, чого я насправді будь-коли прагнув. Зникнути, як мама, заспиртувавшись до стану невидимості. Терти, аж доки геть зітреться, видалиться. Де вона тепер? Я більше не пам’ятаю. Уже впродовж тривалого часу я не здатен пригадати. Мені було дивно, що ось я можу сказати, де мій батько, і не знаю, де моя мати, жінка, яка дала мені життя і дбала про те, щоб я жив далі? Чи справді була вона мертва і похована на цвинтарі Ріської церкви? Чи вона досі ще десь на цьому світі? Я знав, ясна річ, що питання полягає тільки в тому, щоб пригадати.