Ю Несбё - Кров на снігу

— Маю що? — повторив я запитання.

— Владність. «Мій король».

— «Мій король»?

— Так, — засміялась вона. — Мені вже здавалось, я маю тебе зупинити на якийсь час.

— Про що ти говориш?

— Про оце, — сказала вона, стягнувши комір блузки до плеча і демонструючи синець.

— Я не робив цього.

Вона завмерла, не донісши сигарету до рота, і глянула на мене підозріливо.

— Не ти? То, може, я сама собі заподіяла?

— Кажу тобі, я цього не робив.

Вона поблажливо розсміялась.

— Облиш, Улаве, цього не треба соромитись.

— Я не вдарив би жінку!

— Визнаю, тебе складніше було б на таке підбурити. Але тобі сподобалось душити. Після того як я тебе розпалила, тобі це припало до смаку по-справжньому .

— Ні!

Я затулив собі вуха долонями. Я бачив, як ворушаться її губи, але нічого не міг чути. Не варто було й слухати. Тому що це не відповідало розвитку подій в романі. Ніколи так не складалося.

Але її рот і далі артикулював, утворюючи різні фігури. Як та актинія, що — як я колись дізнався — має замість рота анус, і навпаки. Навіщо вона все це говорила? Чого вона домагалась? Чого, власне, всі вони домагались? Я був на ту мить глухонімим, я більше не мав фізіологічного апарату для інтерпретації звукових хвиль, що вони, нормальні люди, безперервно їх продукують, хвиль, що розбиваються об кораловий риф, а тоді зникають. Я споглядав світ, який не мав сенсу, не мав узгодженості, а просто наповнений людьми, що відчайдушно живуть, кожне своїм життям — життям, даним кожному з нас, — інстинктивно наповнюючи його хворобливими бажаннями, задушливим страхом самотності і передсмертною агонією, яка починається, щойно ми усвідомлюємо, що ми смертні. Я знав, що вона мала на увазі. «Це… вже… все?..»

Я схопив свої штани зі стільця коло ліжка і натягнув їх на себе. Тканина однієї холоші геть задубіла від засохлої крові та гною. Я вивалився з ліжка і почвалав, тягнучи ногу.

Коріна не поворухнулась.

Я нахилився над черевиками, і на мене набігла хвиля нудоти, але я таки спромігся взутись. Пальто. Мій паспорт і квитки в Париж лежали у внутрішній кишені.

— Ти недалеко підеш, — сказала вона.

Ключі від «вольво» були у кишені моїх штанів.

— Поглянь на себе: у тебе рана відкрилась…

Я відчинив двері і вийшов на сходи. Вчепився в поручні і, переносячи вагу тіла на передпліччя, за допомогою рук став спускатись униз — майже тобі павучок, самець чорної вдови, який трохи запізно збагнув, що час, відведений на побачення, вже сплив.

Доки я спустився вниз, у мене в черевику хлюпала кров.

Я почвалав до машини. Поліційні сирени. Вони не замовкали весь цей час. Наче вовки вили на віддалі, навколо засніжених пагорбів, що оточують Осло. Трюхикаючи зграєю, спиняючись, принюхуючись до запаху крові.

Цього разу мотор «вольво» запустився одразу.

Я знав, куди їду, але вулиці, здавалося, змінили свою форму і напрямок, м’яко погойдуючись, як щупальці медузи Лев’яча грива, [38] Книголюб Улав називає Арктичну ціанею — найбільшу медузу Світового океану — «Лев’ячою гривою», тобто тим епітетом, під яким вона, в постаті таємничого чудовиська, фігурує в однойменному оповіданні Конана Дойла з циклу «Архів Шерлока Холмса». і мені робилось дедалі складніше дотримуватись керунку. В такому гумовому місті, де ніщо не бажало зберігати постійний вигляд, годі було зрозуміти, де ти перебуваєш. Я побачив червоне світло і загальмував. Намагався зібратись на силі і зорієнтуватись. Натомість я, мабуть, закуняв, бо похопився, коли світло було вже зелене і машина позаду сигналила. Я натиснув на газ. Де це діялось? Чи перебував я іще в Осло?

Мама ніколи словом не обмовилась про батькове вбивство. Так, ніби нічого з цього ніколи не сталось. І мене це влаштовувало. Тоді якогось дня, років чотири чи п’ять по тому, коли ми сиділи за столом на кухні, вона раптом запитала:

— Як ти гадаєш, коли він повернеться?

— Хто?

— Твій батько, — проказала вона, дивлячись повз мене відсутнім поглядом. — Щось його давненько вже не було. Цікаво, куди він завіявся цього разу?

— Мамо, він не повернеться.

— А звісно ж повернеться. Він завжди повертається.

Вона знову піднесла свою склянку.

— Він дуже цінує мене, ти сам знаєш. І тебе…

— Мамо, ти допомагала мені винести його…

Вона грюкнула склянкою об стіл, розхлюпнувши трохи джину.

— Той, хто посмів би забрати його від мене, — проказала вона абсолютно безбарвним тоном і пильно подивилась на мене, — був би жахливим лиходієм. Ти як гадаєш?