Ю Несбё - Кров на снігу

Не було тільки самого Даніеля Гофмана.

Я намагався переконати себе, що він прибуде власним автомобілем і що було б дивно для цілої родини припхатись однією машиною.

Мою теорію підтвердив лисуватий шваґер, зиркнувши на годинник.

— Завжди був такий план, що Бенжамен заступить свого батька на чолі компанії, — схлипнула літня жінка. — Що тепер Даніель робитиме?

— Мамо… — промовила молодша жінка тоном застереження.

— Ой, тільки не вдаваймо, буцімто Ерік не знає.

Ерік стенув плечима і гойднувся на п’ятах.

— Так, я знаю, які речі включає бізнес Даніеля.

— Отже, ти також знаєш, який він хворий.

— Так, Еліза про це згадувала. Але ми не дуже близькі з Даніелем. Так само як з тією його… як її…

— Коріною, — підказала Еліза.

— Може, нині саме час вам трохи більше зблизитися з ним, — сказала літня жінка.

— Мамо!

— Я просто хочу сказати, що ми не знаємо, як довго Даніель буде з нами.

— Мамо, ми не маємо жодного наміру мати щось спільне з бізнесом Даніеля. Досить поглянути, що сталося з Бенжаменом.

— Чшш!

Кроки на сходах.

Дві постаті увійшли в крипту.

Один з прибулих обійняв стару жінку. Коротко кивнув молодшій і шваґеру.

Даніель Гофман. А з ним Піне, який цього разу тримав рот на замку.

Вони розташувались між нами і труною, спинами до нас. Ідеально. Якщо є імовірність, що штука, яку мені треба упорати, виявиться озброєною, я вдамся до будь-яких хитрощів, щоб опинитись у позиції, з якої я можу стріляти йому у спину.

Я стиснув у руці руків’я пістолета.

Зачекав.

Я чекав на типа у ведмежій шапці.

Той не прийшов.

Його, напевне, залишили чатувати перед церквою.

Такий стан речей спрощував початок справи, але загрожував потенційними ускладненнями згодом, на подальшому етапі.

Умовний сигнал до Данця і Кляйна був простий: на мій крик.

І не було жодного логічного аргументу проти того, щоб це сталося просто зараз. Однак я відчував, що є одна, найбільш доречна мить, одна конкретна секунда серед решти секунд. Як у випадку з лижною палицею і моїм батьком. Як у книжці, коли автор вирішує, коли саме щось трапиться, щось, що — ти знаєш — неодмінно відбудеться, оскільки автор уже про це обмовився, але ще не відбулось. Позаяк на все є належне місце в романі, тож треба трішечки зачекати, бо все має трапитися у правильному порядку. Я заплющив очі і відчув, як пішов відлік секунд до старту, пружина стислась, але крапелька ще висіла на кінчику бурульки.

А тоді надійшла мить.

Я закричав і скинув віко труни.

Було світло. Світло і затишно. Мама пояснила, що у мене була висока температура і що лікар, який приходив, звелів мені кілька днів залишатися в ліжку і пити багато води, але, мовляв, підстав для тривоги немає. Ось коли я міг сказати, що мама стурбована. Але я не злякався. Зі мною все було гаразд. Навіть коли я заплющував очі, світло не зникало — воно проникало крізь повіки теплим червоним сяйвом. Мама поклала мене у своє велике ліжко, і здавалося, ніби всі пори року проходять через кімнату. Лагідна весна перетворювалась на спекотне літо, і піт зрошував мені чоло, наче літній дощ, стікаючи на простирадла, які прилипали до моїх стегон; а тоді, нарешті, приносила полегшення осінь, з прохолодним чистим повітрям, ясністю відчуттів. Аж поки раптом знову поверталася зима, мене морозило, я стукотів зубами і впадав у тривалий дрейф снами, мареннями і реальністю.

Вона пішла в бібліотеку і взяла для мене книжку. «Знедолені» Віктора Гюго. «Скорочене видання» писалось на обкладинці, під зображенням Козетти-дівчинки, оригінальною ілюстрацією Еміль Байярд.

Я читав і мріяв. Мріяв і читав.

Додані і видалені епізоди. Наприкінці я вже не знав напевне, наскільки засвоєне мною було авторським текстом, а наскільки — плодом моєї власної уяви.

Я щиро вірив у ту історію. Я просто підозрював, що Віктор Гюго не переповів її цілком правдиво.

Я не вірив, що Жан Вальжан украв хліб, що саме через таке він мав відшкодовувати збитки. Я підозрював, що Віктор Гюго не хоче ризикувати симпатією читачів до свого героя, в разі якщо він розповість правду. Яка полягала в тому, що Жан Вальжан когось замордував. Що він був убивцею. Жан Вальжан був славним чолов’ягою, тому людина, яку він убив, напевне ж на таке заслуговувала. Так, саме так. Жан Вальжан убив когось, хто скоїв щось погане, і мав за це сплатити. Вигадка про крадіжку хліба мене просто дратувала. Тому я переписав історію. Я зробив її кращою.