— То чому не перевезти їх літаком?
— Зацікавлені особи розважили, що це задорого стане, — пояснив молодий чоловік.
Він гарно справлявся. Якби міг, я порадив би йому, щоб сказав — коли запитань стане забагато, — що він тільки нещодавно прийшов працювати у похоронне бюро.
— А поки що неодмінно треба, щоб вони цей час перебули у церкві?
— Так. Різдво, і таке інше.
Труна знову вирівнялась.
— Що ж, можна зрозуміти. Надто, що місця, як бачиш, не бракує. Тільки іще одна труна — цього небіжчика завтра ховають. Еге, бачиш, труна відкрита, бо невдовзі збереться родина, щоб оглянути його. Ми можемо оцю труну поставити отам на козла.
— Можна поставити просто на підлогу.
— Поставити просто на бетонну підлогу?
— Так.
Вони вже зупинились, але здавалося — вагаються, що робити далі.
— Як хочеш, діло хазяйське.
Мою труну поставили на підлогу. Я почув скрегіт біля своєї голови, а тоді — кроки, що віддалялися.
Я був на самоті. Визирнув в один з отворів. Не зовсім на самоті. Наодинці. Наодинці з трупом. «Штука». Мій небіжчик. Останнього разу я теж був тут наодинці… Моя мама видавалась такою маленькою у своїй труні. Висушеною. Можливо, її душа забирала всередині неї набагато більше місця, ніж це буває в інших людей. Потім поприходили її рідні. Я ніколи раніше не бачив родичів з маминого боку. Коли мама зійшлася з моїм батьком, її батьки розірвали з нею стосунки. Мої бабуся і дідусь, дядьки і тітки не могли змиритися з думкою, що хтось у їхній родині сплутається з кримінальником. Єдине їх втішило — це те, що вона переїхала до нього у східну частину міста: чого очі не бачать, того й серцю не жаль. Але я таки потрапив їм на очі. У поле зору моїх бабусь і дідусів, дядьків й тіток, які до цього часу були для мене людьми, про яких мама згадувала тільки тоді, коли бувала п’яною або під кайфом. Перші слова, які я почув від будь-кого з моїх родичів, крім, власне, батька й матері, були слова співчуття. Близько двадцяти родичів сказали мені, як їм шкода; відбулось це в церкві у західній частині міста, близько — шапкою докинути — до того місця, де мама зросла. А потім я мусив знову повернутись на лівий берег і вже ніколи не побачив жодного з них вдруге.
Я перевірив, чи гвинти на місці.
Принесли другу труну.
Затим кроки носіїв знову віддалились. Я подивився на годинник. Пів на восьму.
Водій і могильник принесли третю труну. Вони обговорювали традиційні різдвяні страви, і їхні голоси віддалялись, аж поки пропали десь на сходах.
Наразі все посувалося за планом.
Священик, ясна річ, не заперечував, коли я, зателефонувавши від імені родини в Нарвіку, запитав, чи церква не зможе прийняти у своїй крипті на дні Різдва три труни на шляху до місця поховання. Нині ми були на бойових позиціях, і, якби нам пощастило, за півгодини тут мав би показатись Гофман. Ми до того ж могли сподіватися, що він залишить своїх охоронців перед церквою. Але, в кожному разі, не було перебільшенням стверджувати, що елемент несподіванки був цілковито на нашому боці.
Світловий циферблат мого електронного годинника жеврів у темряві.
Десять хвилин на зазначену годину.
П’ять по.
Одна думка вразила мене. Оті аркуші. Лист. Він досі лежав під лотком для столових приборів. Чому я не знищив ту писанину? Невже я просто забув? То чому я питаю себе радше про це, ніж «а що, як Коріна знайде»? Чи я таки хочу, щоб вона його знайшла? Якби хто-небудь знав відповіді на такі питання, він був би багатою людиною.
Знадвору почувся звук автомобільного мотору. Ляскання дверей.
Кроки на сходах.
І ось вони вже тут.
— Який спокійний у нього вигляд, — тихо вимовив жіночий голос. — Вони гарно подбали про його вигляд, — зітхнула якась старша жінка.
— Я залишив ключі від машини в замку стартера, — відгукнувся чоловічий голос. — Гадаю, мені треба…
— Еріку, ти нікуди не підеш, — перервала його молодша жінка. — Лишенько, який же ти тюхтій!
— Але ж, люба… Там машина…
— Еріку! Машина на церковній стоянці. Що, ти думаєш, може там з нею статися?
Я визирнув в один з бічних отворів.
Я ж так сподівався, що Даніель Гофман прийде сам. А їх там було четверо, і вони всі стояли по один бік труни, лицем до мене. Лисуватий чоловік того самого віку, що Даніель. Несхожий. Шваґер, можливо. Надто що поруч з ним стояла жінка років тридцяти з гаком. І дівчинка десяти-дванадцяти років. Либонь молодша сестра і племінниця Гофмана. Певна сімейна подібність. А старша сива жінка — викапаний Даніель. Старша сестра? Мати?
Читать дальше