Ю Несбё - Кров на снігу

Вона приклала руку до рота. А за долонею її обличчям пробіг цілий спектр виразів. Більше шести базових. Здивування, зніяковіння, радість, збентеження, після чого вона скинула бровами («Чому?»), а далі опушені повіки і вдячна усмішка. Так воно відбувається, коли людина не може говорити — кінець кінцем, у неї дуже виразним робиться обличчя, і вона щоразу виконує своєрідну пантоміму, яка видається перебільшеною тим, хто до неї не звик.

Я подав їй коробку. Побачив, як її веснянкувата рука потяглась до моєї. Чого вона хоче? Чи не думає взяти мене за руку? Я відсмикнув свою. Коротко кивнув їй і швидко попрямував до дверей. Я спиною відчував її погляд. Прокляття. Я тільки того й зробив, що подарував їй коробку цукерок, то чого ще цій пані треба? Коли я увійшов, у квартирі панував морок. На ліжку я міг розрізнити обриси Коріниного тіла.

Вона лежала так тихо й нерухомо, що мені це навіть видалось дивним. Я повільно підійшов до ліжка і став над нею. У неї був напрочуд мирний вигляд. І дуже блідий. У мене в голові почав цокати годинник, нібито щось вираховуючи. Я нахилився ближче до неї, так що моє обличчя опинилось просто над її ротом. Чогось бракувало. А годинник цокав дедалі голосніше й голосніше.

— Коріно, — прошепотів я.

Жодної реакції.

— Коріно, — повторив я трохи голосніше і відчув у своєму власному голосі таке, чого ніколи раніше не відчував, — слабку нотку безпорадності.

Вона розплющила очі.

— Іди до мене, мій ведмедику, — прошепотіла вона і, взявши в обійми, притягла до себе, на ліжко.

— Жорсткіше, — прошепотіла вона. — Я не зламаюсь, не бійсь…

«Ні, — думав я, — ти не зламаєшся. Ми не зламаємось, це не зламається. Тому що це те, на що я стільки часу чекав, це те, заради чого я тренувався. Ніщо, крім смерті, цього не зламає».

— Ох, Улаве, — шепотіла вона. — Ох, Улаве.

Її обличчя палало, вона сміялась, але її очі блищали від сліз. Її груди піді мною світились білизною. І попри те, що тієї миті вона була до мене так близько, як тільки може бути інша людина, відчуття було те саме, що першого разу, коли я побачив її здаля, за вікном на іншому боці вулиці. І я подумав, що неможливо побачити людину більш оголеною, ніж коли вона не знає, що за нею стежать, що її спостерігають. Вона ніколи не бачила мене таким. Найімовірніше, ніколи й не побачить. Аж тут мене осінило. У мене досі ще зберігались оті аркуші паперу, отой недописаний лист. І якщо Коріна знайде його, вона може геть неправильно все зрозуміти. Разом з тим, було дивно, що моє серце почало калатати через таку дрібничку. Ті аркуші лежали під лотком зі столовими приборами в кухонній шухляді, і нікому не було жодної потреби його відсувати. Однак я постановив здихатись тієї писанини за першої-ліпшої нагоди.

— Ось так, Улаве, ось так. Щось попустило мене всередині, коли я кінчив, вивільнилося щось таке, що лежало замкненим всередині мене. Я не знаю, що то було, але напруження від моєї еякуляції раптом відкрило це щось. Я відкинувся на спину, задихаючись. Я був іншою людиною, я змінився — але я не знав, як саме.

Вона нахилилась до мене і лоскотала мені чоло.

— Як почувається мій король?

Я відповів був, але у мене в горлі стояла слина.

— Що? — засміялась вона.

Я прочистив горло і повторив:

— Голодний.

Вона засміялась іще голосніше.

— І щасливий, — додав я.

Коріна не переносила рибу. У неї від народження була алергія на цей продукт — напевне, спадкова.

Усі крамниці і супермаркети були вже замкнені, але я сказав, що міг би замовити яку-небудь фірмену страву в «Чайнапіца».

— Китайська піца?

— Китайські страви і піца. Окремо, я маю на увазі. Я там обідаю майже щодня. Я знову одягнувся і пішов до телефонної будки на розі. Я ніколи не хотів встановити телефон у себе в квартирі. Я не хотів, щоб люди мали можливість почути мене, знайти мене, говорити до мене.

З телефонної будки я міг бачити своє вікно на четвертому поверсі. І я бачив Коріну, що стояла там, з чудернацьким німбом навколо голови, від того, що вона стояла навпроти світла. Вона дивилася вниз, на мене. Я помахав їй рукою. Вона помахала у відповідь.

Автомат ковтнув монету з металевим звуком.

— «Цайнапіца»! Цого базаєте?

— Привіт, Лін, це Олав. Фірмену піцу, з собою.

— Тут не поїсти, містель Улафа?

— Не сьогодні.

— П’ятнацать хвилин.

— Дякую. І ще одне. Хто-небудь з відвідувачів питав про мене?

— Питав про тебе? Ні.

— Чудово. А зараз там у вас немає когось, з ким ти мене бачив раніше? Когось із кумедними, тонкими, наче намальованими вусиками? Або в коричневій шкіряній куртці з сигаретою, закладеною за вухо?