Леонід Кононович - Я, зомбі

Я пройшов по кімнаті, пильно роззираючись доокруж.

— Не думаю, щоб тут шукали наркотики, — озвавсь Мурат.

Я згідно кивнув. Тоді обернувсь до тої жінки.

— Ви дозволите нам тут трохи роздивитися?

— Угу… — сказала вона здавленим голосом. — Подивіться… Все одно вони майже нічого не взяли. Он там папір… опис, чи як його.

Переступаючи через розкидані лахи, Мурат підійшов до серванта.

— Дивовижно!.. — вигукнув він. — Зошит загальний у клейончатих палітурках… книга бухгалтерського обліку… машинописний текст, котрий починається словами «основною хибою нашої економіки»… машинописний текст, під назвою «Спецслужби в СРСР», журнал… Слухай, та це якийсь… е-е… сон робочої кобили!..

— Рябої, — сказав я.

— Ну, рябої… До чого тут наркотики, подумати тільки!

— Які наркотики!.. — простогнала жінка, піднімаючи на нас погляд. — Господи, це вже днів чотири, як на нас звалилося отаке лихо… погрози по телефону, якісь безглузді анонімки!… Хтозначого й хтозна од кого… А потім на мене напали оті двоє…

— Напали?! — обернувся Мурат. — Коли це сталося?

— Напередодні… за два… за два дні. Увечері… Один такий здоровезний, а другий… мерзенне обличчя, плескате якесь… і шрам на шиї. А по тому… по тому ізнов дзвінок: «Не перестанешь копаться в чужих делах — еще не то сделаем!» — Вона таки заплакала, і в цім домі, що стояв пусткою, виразно став чутися подих смерті. — Євген казав, що звернеться до вас… що ви все можете, що це останній шанс і тільки ви зумієте розшукать його брата… Йому теж погрожували, а тоді він пропав, і все, і його нема… а тепер нема і Євгена!..

Чого я не можу зносити, то це жіночих сліз. Й жіночої істерики теж. Поки Мурат панькався з нею, я поспішив ушитись на ґанок. Вже розвиднялось. З далеких пагорбів віяв вітер. Під дворищем валялися якісь труби. За ними стояли наші авто. Я заліз ув одне з них і стусонув МурМура під бік.

– Є робота, — сказав я, дивлячись на похмуру, грузьку дорогу, розбиту ваговозами.

— Когось винюхати? — поспитав МурМур. Його очі з пласкими жовтими зіницями, котрі здавалися поставленими сторч, скосилися в мій бік.

— Щось такого, — потвердив я. — Поруч з цим будинком… он там, де фігурні ґрати на балконі… мешкають люди, котрих учора взяли понятими. Зостанешся тут. Вистежиш когось із них… або ні, зайдеш в дім і краще представишся родичем покійного. Так і так… от завітав, а вчора, виявляється, отаке… гм… нещастя. Сестра… чи хто там… у такому стані, що говорити з нею неможливо. То що ж сталося… ну, і все інше в такому ж дусі.

З хвіртки вийшов Мурат. На тлі каламутного досвітку його постать була здоровезна і вугласта, мов скеля.

Я посунувся за кермо і ввімкнув мотор. Мурат заліз досередини. Тоді обернувся до МурМура.

— А ти…

— Він знає, — устряв я. — Хай бере другу машину… й Барабаша, як захоче. Не знаю, правда, який з того Барабаша хосен… Ну, а ти…

— Я?! — здивувався Мурат.

— Треба б пошастати по хавірах. Здається, я знаю, де шукать того… з пласкою мармизою…

— А… це ти за тих двох!.. — Мурат якусь хвилю сопів, напружено думаючи. — Гаразд… — буркнув він, не дивлячись на мене. — Давай… хоч до трамвая підвезеш, чи що…

Я витиснув зчеплення, й зпід колес бризнула грязюка. Мороз над ранком щез. У повітрі висіла імла, сідаючи на шклі дрібними краплями. Мурат набурмосився й мовчав. Мені та візита до вмерлеця теж не додавала втіхи.

Ми підкотили до траси, і я загальмував, перечікуючи, поки проїдуть авто.

— Хрінова справа… — раптом буркнув Мурат. — Найгірше, що з неї нічого не втямиш…

Я провів поглядом здоровезний автобус із написом «Інкомбанк».

— А що тут незрозумілого… — сказав я, рушаючи з місця. — Зв'язок між епізодами? Технічно це нескладно — заповнить прогалини й скласти цілісну картину. Річ у тому… — я додав газу, — …річ тільки у тому, що це буде за картина!

– І що нам з нею робити! — буркнув Мурат. — Хіба самим виносити вироки…

— …Та й своїми ж руками виконувать! — докинув я. — Гроші, правда, заплачено… гроші ж нам перераховано, добродію! Може, їй хоч охорону дать, га? І як не кажи, а Малевичамолодшого теж слід було б розшукати. — Я сплюнув у вікно. — Ми, коханий дядьку, маємо цілу купу злочинів. І в цій купі щось і близько нема того, кого нам доручили шукать. Кого треба найперш! Весела історія, га?

— Весела… — буркнув мурат. — Весела… далі вже нікуди!

Попереду стало видно трамвайну зупинку. Я загальмував, і Мурат насилу випхався з машини.