Леонід Кононович - Довга ніч над Сунжею

— Як тебе краще називати, — уголос подумав я. — Джеком, чи що? А може, Ронні? Га?..

Він махнув рукою.

— Хай буде Ронні! То що, домовилися?

— Домовилися, — сказав я.

Здоровезна будівля арсеналу була обнесена металевою сіткою, поверх якої тягнувся колючий дріт. Потойбіч огорожі вдень і поночі патрулювала спеціальна група командос із дресированими псами.

— Бач, яка в нас бюрократія, — сказав я Ронні. Ми стояли перед ворітьми, й кремезний зарізяка у камуфляжі недовірливо вивчав наші перепустки. — І знає ж мене, як облупленого… Два тижні тому я перебив йому носа в спортзалі!..

— Наказ шефа! — буркнув зарізяка. Тоді сховав перепустки в кишеню й кивнув комусь у вартовій будці. — А за носа я тобі віддячу, втямив? Ось на цім тижні будуть тренування…

Клацнув механізм, і хвіртка безгучно відчинилася.

— Хоч сто порцій! — сказав я, пропускаючи Ронні вперед. — Не забудь тільки шолома надіти й накладки… а то, не дай Боже, травму заробиш! Сам знаєш, я часом захоплююся…

– Іди, іди!.. — понуро буркнув зарізяка. Він завжди був меланхоліком, а згадка про навчальний бій остаточно зіпсувала йому настрій: я відпрацьовував поєдинок із шістьма противниками й трохи перебрав міру. — Клод ВанДам знайшовся!..

Ми перетнули подвір'я, і я натиснув кнопку біля вхідних дверей. У віконечко виглянула іще одна недовірлива мамиза.

— Одчиняй, дідько б тебе узяв! — гаркнув я. — Свої, не бачиш? А де Лугиня, між іншим?

— Тут він, тут! — сказав командос, одчиняючи двері. Тоді глянув на американця: — А це хто?

— Хрін в кожанім пальто! — буркнув я, безцеремонно відштовхуючи його вбік. — Так де Лугиня?

— Стрляє, — сказав командос. — Прийшла партія пістолетів. Послухай, він скоро там оглухне, їйправо!

— Які пістолети? — перебив я його.

Командос подумав.

— Звичайні марки, — нарешті буркнув він. — Беретта, маузер, кобра, детектив спешієл… так собі!

Я мовчки махнув рукою. Ми пройшли по коридору й стали спускатися в підвал.

— Оце така фірма «Тартар», — сказав я нарешті. — Найбільша не тільки в Україні, але і в усьому СНД. Гадаю, і в ваших Штатах такої нема… га?

Ронні стенув плечима.

— У нас до такого не допустили б… ФБР держить мафію під контролем! — Він зацікавлено озирнувся. — У цьому сховищі й тир?

— Ні, — похитав я головою. — Навчальний тир окремо… така величезна будівля, щось із десяток залів. Тут тільки арсенал — і внизу тир для випробування нової зброї. Ось він…

Я штовхнув двері, й по барабанних перетинках вдарила густа безладна стрелянина. Вся команда була на місці. Кожен був у навушниках й старанно палив з пістолета чи револьвера по мішенях. Гільзи валялися не тільки на столах, а навіть і на підлозі.

Я з утіхою втягнув носом повітря. Що я над усе люблю, то це бойову зброю! Оцей гострий їдкий запах пороху, од якого лоскоче в ніздрях, ота неймовірна, математично вивірена точність знаряддя, котре слухняно скоряється вмілим рукам, отой стрімкий політ кулі, яка з прикрим звуком прошиває повітря, — хіба зрівняється з цим досконалим творінням людського розуму будьяка інша річ? Що не кажіть, а людина зі зброєю в руках — це зовсім не те, що беззбройний чоловік із плоті й крові. Надто ж переконуєшся в цім, коли береш участь в справжній бойовій операції й на прицілі твого автомата не паперові мішені, а цілком живі постаті, котрі метаються, вимахують руками, падають під шквальним вогнем… Стрілянина по живих мішенях — найбільша втіха для справжнього чоловіка, хоч би що там не казали оті плюгаві гуманісти, котрі всеньке життя провели в штучному цивілізованому середовищі й поняття не мали, що таке опинитися поміж життям і смертю.

— З якою зброєю працюєш? — поспитавсь я в Ронні.

— Люгер! — коротко відказав той. Він стояв склавши руки на грудях, височезний і кремезний мов горила, безжальне грубе обличчя було незворушним і тільки в глибині холодних світлих очей проглядало задоволення, — цей професійний убивця любив і поважав зброю так само, як і я. — У вас є така марка?

— У нас, друже, все є… — буркнув я. Тоді торкнув крайнього стрільця за плече: — Гей, дядьку… отямся!

Той озирнувся й, загледівши мене, радісно розкрив обійми. Це був Лугиня, один з найкращих знавців стрілецької зброї, колишній офіцер спецназу, якого фірма «Тартар» залучила до роботи ще в епоху горбачовської перебудови.

— Скільки літ! — загорлав він, кладучи на стіл здоровезну беретту дев'ятого калібру й знімаючи навушники, які робили його трохи подібним до чебурашки. — Де тебе чорти носили, га?