Леонід Кононович - Феміністка

Вони зареготали. Я так і заціп із роззявленим ротом, — вони реготали всі, як одна, вони буквально падали від реготу, вони хапалися одна за одну й тицяли в мене пальцями, наче в якогось блазня чи дешевого мартопляса; я чекав будь-якої реакції, лише не цього зневажливого реготу, од котрого в мене аж у вухах вібрувало; я стояв і лупав очима, наче якийсь котяра, аж врешті Леся підняла руку, й у залі вмент запала тиша.

— Тварюко! — врочисто проголосила вона. — Тобі все зрозуміло?

— Ні! — вигукнув я, обертаючись до неї. — Ти подумала, що ти пропонуєш цим юним створінням?

Леся посміхнулася.

— А що їм пропонуєш ти? Що вони можуть виграти, вступивши у шлюб з чоловіком?

— Кохання! — гордо сказав я.

Леся подала знак одній з дівчат, і та виступила з шеренги й подала їй якусь коробку.

— Ось, тварюко! — сказала Леся, знімаючи кришку. — Дивися!

Я зазирнув у коробку й побачив там щось подібне до електричної гірлянди.

— А це що за хріновина? Її очі потемніли.

— Це не хріновина, вбивце! — сказала вона погрозливо. — Це — спеціяльний пристрій, котрий здатен приносити жінці до п'ятнадцяти оргазмів на хвилину! Він кріпиться на спині, й користуватися ним зможуть навіть незайманиці. Винайшов його, до речі, чоловік… — П'ятнадцять?! — не повірив я.

— За хвилину, тварюко!

Скількись часу я й слова не міг промовити

— Чекай, чекай… — озвавсь я, хапаючись іще за один аргумент, мов потопаючий за соломину. — А діти? Ви що ж, хочете, аби людство вимерло, як мамонти?

— А штучні технології? — раптом озвалася в шерензі якась дівчина.

Я обернувся й зміряв її очима. Це було гоже створіння з темними очима й такою фігурою, що навіть думка про застосування цих технологій видалася мені блюзнірською.

— Чув? — з погордою поспитала Леся. — Ми — чорні вовчиці, котрі служать Діві-Матері. Кожна з нас буде заходити в тяж без участі чоловіка, повторюючи непорочне зачаття. Кожна з нас буде Діва-Мати!

— Але ж це не все… — пробурмотів я.

— Ну-ну! — глянула на мене Леся. — Що ж ти скажеш іще, тварюко?

— Та замочити його! — озвалася з шеренги ота краля.

— А любов? — зненацька запитав я, дивлячись Лесі у вічі. — Оте палюче почуття, котре підносить людину над оцим недосконалим світом і дозволяє зазирнути в незнані, містичні виміри? Отой захват, якого дізнає людська істота, коли в ній запалюється божественне світло любови? Отой екстаз, який охоплює душу людську з такою силою, що їй здається, наче всенька земля зацвітає білосніжним квіттям? Невже це нічогісінько не важить для таких, як ти?

Леся завагалася; в її очах зблиснуло щось подібне до живого поруху душі; але тут же лице її стало мінятися, перекошуючись жорсткою втіхою, яка росла й росла, аж нараз вихлюпнулася несамовитим, звірячим криком, який дико й неприродно прозвучав під склепінням тренувальної зали, — й вона плигнула на мене, мов тигриця, долаючи відстань у кілька метрів буквально за соту частку секунди.

Першого удару завдали мені з шеренги, і хитнувшись уперед, я потрапив простісінько під маваші гері, яке в сей момент виконувала Леся; перемістившись униз, я ухилився від цього смертоносного випаду, але тут же хтось зацідив мене в скроню, й я підхопився й блискавично крутонувся довкола своєї осі, намагаючись блокувати удари, котрі посипались звідусіль. Дівчат було десятків зо три, й нападали вони по кілька душ нараз, щоб не створювати великого тлуму, й гилили мене ногами й руками, як боксерську грушу; пару разів я таки зумів звестися на ноги, однак Леся, котра стояла обіч, пролітала в повітрі, мов блискавиця, й валила мене додолу, а потім знову відступала, звільняючи поле бою для своїх учениць. Вони розбили мені носа й поставили синця під оком; аж тоді я втямив, що жартів тут не водиться, й спробував було по-справжньому ставити опір, — але, на жаль, було запізно: мене били й тусали, мов ганчір'яну ляльку; в очах раз-у-раз спалахувало якесь болюче світло; голова гула, мов порожній казан, і щоразу, коли по ній гилили п'ятою, ребром ступні чи кулаком, у вухах щось оглушливо бемкало.

— Цо дэлай, э! — відчайдушно закричав хтось біля дверей. — Прыкратить безобразые сичас жы!

— Та-та-та! — лунко гримнув під склепінням зали автомат. — На пол, суки! Ложись! Ложись, иначе поубиваю!

Удари припинилися. Я завовтузився й перевернувся на живіт. Зір усе не міг сфокусуватися, й скількись часу я бачив тільки невиразні розмиті плями, котрі хилиталися туди-сюди, наче манекени під вітром.