Леонід Кононович - Феміністка

— Мені здається, жінкам ця рівність ні до чого! Скоріш навпаки, вони хочуть бути залежними од чоловіків…

— Чули ми вже ці балачки! Ви хочете зробити жінок своїми рабинями, правда ж?

Незаміжня, здогадавсь я… он воно що! Ось до чого доводить себе жінка, котра не займається регулярним сексом… Секс — це ж головне, він як хліб щоденний, життя без нього сіре й пласке — ну, як пустеля, інакше й не скажеш!

— Гаразд… замнемо! — якомога лагідніше сказав я. — Практичні форми вашої діяльности?

Леся стала припалювати ще одну сигарету.

— Жіночий клуб! — видихнувши хмарку диму, сказала вона.

— Мета?

— В житті кожної дівчини виникають проблеми! — неохоче пояснила вона. — Нелади з батьками, любовні конфлікти, вагітність… Життя впирається у глухий кут, і вихід лише один — самогубство. Між іншим, ви, мабуть, не знаєте, що сімдесят процентів самогубств — невдалі, люди виживають, але на все життя залишаються каліками… — Вона здригнулася, неначе їй хто жабу за комір укинув. — В нашому ж клубі кожна дівчина чи жінка може отримати як моральну, так і матеріальну підтримку, і навіть знайти на якийсь час притулок. Ми допомагаємо жінкам вирішити проблеми, котрі, на перший погляд, здаються нерозв'язними. У клубі працюють психоаналітики, сексологи… крім того, товариство має свою клініку…

Дівча обігнуло фотель і, держачи під пахвою грубий зшиток, попростувало до дверей. Ти ж оленятко довгоноге, подумав я, дивлячись йому вслід.

— Ви не слухаєте мене! — суворо мовила Леся.

— Та, — сказав я, відводячи погляд, — у вас тут стільки спокус… А ще які форми діяльності вашого товариства?

—Інститут гендерних досліджень! На його базі ми організовуємо конференції, диспути…

— Як-як? — перепитав я. — Генітальних, ви хочете сказати?..

Скількись часу вона мовчала, розглядаючи мене з неприхованою зневагою.

— Яка у вас освіта? — холодно запитала вона.

— Вісім класів.

— Що?..

— Вісім класів! — повторив я, люб'язно посміхаючись. — Далі мене вигнали зі школи, і я пас худобу в рідному колгоспі!

Леся тоскно роззирнулася по кабінету. От убийте, а вона шукала якийсь важкий предмет, щоб утелющити мене по голові.

— Хай йому всячина, і де ви оце взялися такий… Гендерні дослідження — це аналіз якогось явища під кутом зору взаємовідносин статей! — пояснила вона. — Зрозуміли?

— Ні! — покрутив я головою. — Але це несуттєво… загальна спрямованість вашого товариства для мене більш-менш зрозуміла! Тепер давайте поговоримо про справу.

— Як ви збираєтеся ловити злочинця? Я замислено глянув у стелю.

— План такий: ми встановлюємо замасковану відеокамеру, яка матиме вихід на монітор. Як тільки злодій залізе до кабінету, камера передає зображення на екран… ну, і водночас буде здійснюватися запис! Я щоночі буду чергувати на спостережному пункті й візьму зловмисника на гарячому. Домовилися?

Вона кивнула.

— Одна поправка: злодія ви передаєте особисто мені. Тільки після цього ваша робота буде вважатися виконаною. Втямили?

— У вас тут офісний будинок, так що мені потрібен письмовий дозвіл! — недбало сказав я. — На нічні чергування. Я хочу отримати його зараз.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Такий порядок. Щоб не було різних… ну, знаєте… непорозумінь. То як?

Леся пошукала в шухляді, тоді встала й підійшла до секретера. Незаміжнє життя нітрохи не вплинуло на її форми — ця пещена панянка, мабуть, ревно доглядала своє тіло, стежачи, щоб не набрати зайвої ваги. От же ж кобра, подумав я, розглядаючи її з голови до ніг… і чого вона так не любить чоловіків?

— Котра година, до речі? — холодно поспитала вона, даючи на здогад, що мені слід було б ушиватися звідси.

Я зиркнув на годинника і побачив, що четверта стрілка, котра досі стояла нерухомо, тривожно коливається туди-сюди.

— Хай йому дідько! — вражено пробурмотів я, не вірячи своїм очам.

— Ви щось сказали?

— Ні… нічого! Пів на дванадцяту, до речі.

Леся підозріло зиркнула на мене. Потім сіла на своє місце й, узявши ручку, стала заповнювати бланк.

— Паспортні дані? — суворо запитала вона. Я сказав.

— Так ви ж казали мені, що вас зовуть Оскар! — Її очі недобре звузилися.

— Бачите, — посміхнувсь я, — детективи «Тартару» працюють під оперативними псевдонімами. Мій псевдонім — Оскар. Це мусульманське ім'я, правильно воно вимовляється, як Аскер, що значить «воїн», — але тут його трохи переінакшили…

Леся глянула на мене уважніш. Моя бандитська мармиза, мабуть, не принесла їй утіхи, й вона скривилася.