Леонід Кононович - Кайдани для олігарха

Він зупинився перед наметом із джинсами. Тут були розвішані «Трусарді», «Левіс», «Монтана»… усе, звичайно, перепечатки.

— Тітко… ану ком цу мір, хутко!

У глибині намету щось завовтузилося, й на білий світ виглянула товста мов кнур молодиця.

— О, — сказала вона грубим наче з діжі голосом, — Сірожа… Здоров!

— Щоб тебе кіт поборов! — штовхнув її в плече Серьога Циплаков.

— А тебе кобила… та, що вчора била! — одрізала молодиця й так штурхонула його в груди, що він ледве втримався на ногах. — Шо нада, рікітьор?

— Шо, шо… за охорону, от шо! Сто баксів гони.

Тітка полізла за пазуху й, невдоволено сапаючи, добула з нагрудної сумочки банкноту.

— Обдираєте ви нас… шкуру здерли б, якби могли! — вона з жалем простежила, як гроші зникають у кишені, й зробила дурнувату гримасу. — Кажуть, хтось у мусарню заявив?

Серьога Циплаков ошкірився, і його очі зблиснули, мов два ножі.

— Хто заявив, той у контейнері вже сидить! І ти туди хочеш?

— Сіроженька… ти що, котік! — молодиця перелякано прикрила рота долонею. — Я ж вам башляю без базару, ти шо! Я в контейнер не хочу… шо я, целка якась неопитна!

— Целка, целка… в носі хіба що! — Серьога Циплаков записав данину в грубий пошарпаний зошит. — Отак башляй і далі, поняла? Тільки слів зайвих не говори…

Ми рушили далі, й Серьога Циплаков повів рукою, показуючи на торгові намети й людей, котрі в них сиділи. — Ринок — це велика помийниця, куди наша держава скидає людський непотріб. Люди, котрі тут сидять, буквально викинуті з життя. З цього погляду всі бариги поділяються на три… ці самі, як їх… категорії! Перша: природжені комерсанти, котрі вміють урвати і, найголовніше, зберегти копійку. Вони прості, нахабні й водночас дуже хитрі. Од загальної маси їх ледве половина. Друга категорія —: колишні вчителі, інженери, кандидати й доктори наук, а також пенсіонери. Ці торгують, щоб не вмерти з голоду, і часто банкрутують. І третя категорія — це придурки.

— Придурки? — перепитав Барабаш.

— Ну! Їх небагато, але вони прикрашають ринок. Розвіюють нудьгу, одне слово… — Серьога Циплаков спинився перед наметом з книжками. — Отут сидить Льоха. Він торгує літературою. Якщо класифікувати, то це друга категорія. Але він ані вчитель, ані кандидат наук. Льоха — це поет.

Високий хлоп'яга, котрий розкладав на прилавку дешеві книжки у м'яких палітурках, вражено глянув на Серьогу Циплакова.

— Та ти що, Сєрий! Який же ж я поет, я — прозаїк… ти що, забув?

— А-а, прозаїк… — Серьога Циплаков зробив паузу. — Про зайок, значить, пишеш?

Ми з Барабашем дико заіржали.

– І про зайок теж! А чого це ти згадав?

— Та я ось вірша написав… Оціни! — Серьога Циплаков став у позу й велично підняв руку.

Серьога Циплаков замовк. Я глянув на Барабаша, а Барабаш на мене. Льоха зсунув шапочку на лоба й почухав потилицю.

— Ну, Серый, — нарешті озвався він, — это ты врезал! Слушай, да ты прям как этот… Данте! Ну, гигант мысли, блин! Пушкину здесь не хрен делать, Пушкин отдыхает… Не ожидал я от тебя, слышь!..

Серьога Циплаков зробив скромне обличчя.

— Та все це хріновина, звичайно! — махнув він рукою. — Вірша й дурень може написати! Мао Цзе дун сказав: «Вірші писати легше, ніж викопати яму, посадити дерево, заколоти свиню… Ти її хапаєш, а вона пручається, ти її ріжеш, а вона вищить!» — він подивився на Льоху й докінчив без усякого переходу: — Сто доларів з тебе, корефан!

– І всі оце без нарікань платять? — поспитав Барабаш, коли ми підійшли до наступного намету.

— А де вони, в хріна, подінуться? Хто не платить, того виганяємо з ринку! Він же ж наш, офіційно… Хобот усі папери оформив! Буває, звичайно, що хтось і в ментуру звертається, — але для таких у нас контейнер!

— Кохве — чай — кампучіно! — заголосило зненацька в боковій алеї. Потім з-поміж наметів вигулькнув дитячий візок із двома здоровими термосами, а за ним — невисока жіночка у малиновому береті.

Серьога Циплаков посміхнувся.

— Це, — сказав він мені, обіймаючи ту жіночку за плечі, — Мама Вєра! Мама Вєра — це моя подруга. Мама Вєра їздить по базару й робить каву… чи, як сама вона каже, — кохве. Цим вона заробляє копієчку, — він знову посміхнувся, і його мармиза разюче стала схожа на чортячий писок: — Як життя, Мамо Вєро?