Леонід Кононович - Кайдани для олігарха

— Ну, братан, — озвався він урешті, — ти так умієш красіво говорити… «Другорядні функції»… «у зв'язку з цим»… ні, я тащусь!

Групіровка ляснув його по плечу.

— Братухо, говорити — не лопатою кидати! Всяка скотина вміє гарно балакати… а дай-но їй у лапи ствола — і побачиш, як вона хвоста підібгає!

— Що правда, то не гріх! — закивав я. — Оцих балакунів та писак розплодилося хтозна-скільки… а бійців один-два — і нема! Як треба кого вбити, так аж із Кавказу людей везуть!

Групіровка підвівся з-за столу.

— Ходімо, — сказав він, — познайомлю вас із братвою! Ми вийшли надвір. Сонце вже підбилося ген-ген, сніг

іскрився й сяяв, і світ здавався чистим, як у перший день творіння.

— Пролетаріяту щось налізло… — невдоволено буркнув Групіровка.

— Шо? — не второпав Барабаш.

— Пролетарів, кажу, до хріна сьогодні! — Групіровка показав на пенсіонера, котрий стояв перед яткою зі субпродуктами й тряс головою. — Тих, котрі пролетіли в період ринкових реформ… коли серйозні люди все оце ділили між собою — землю, ресурси, гроші! Лохів, одне слово.

— А їх завжди хватало! — махнув рукою Барабаш. — Он і в стародавній Греції був один… кажуть, його так і прозивали — Архілох!

Групіровка з повагою зиркнув на Барабаша.

— Ну, братухо, видно, що ти академік! Навіть про Грецію знаєш… — Групіровка знову роззирнувся наокіл. — Де ж ці бички, в дідьчої мами… ану гайда за мною!

Ринок лежав на схилі пагорба. Ми рушили алеєю, й що більше заглиблювалися в хащі зелених, пурпурових, синіх, лимонно-жовтих наметів, де було розкладено й розвішано до гибелі всякого шмаття, то вище й вище підіймалися схилом, котрий немовби впирався в яскраво-голубе небо, аж врешті вийшли на рівну місцину, — і я замружився од сліпучого вранішнього сонця, що стояло немовби на відстані простягнутої руки, й ледве стлумив у собі захоплений вигук. Місто лежало простісінько під ногами. З вершини пагорба видно було далеку нитку залізниці, де повзла зелена, мов гусінь, електричка, і височенні димарі заводів, котрі вивергали хмари жовтого диму, що неначеб закам'янів у студеному безвітрі, і велетенський майдан, де в безнастанній каруселі кружеляли барвисті авта, і багатоярусну розв'язку на овиді, що скидалася на здорову сіру гадюку, яка, згорнувшись у декілька кілець, лежала серед білим-білих снігів.

— Бач, яка краса! — гордо сказав Групіровка. — Фабрики, заводи, залізниці… й усе це наше! Все належить нам, людям нової доби!

Я покрутив головою й нічого не сказав.

— А я, — устряв Барабаш, — як тільки бачу таку картину, так і думаю: ото зависнути б на Мі-24 та засандалити по цих коробках парою ракет «повітря-земля»… щоб ті нові люди, як миші, повискакували зі своїх офісів та кабінетів! А тоді спуститися ще нижче та рубонути з усіх бортових стволів: ду-ду-ду-ду! — Барабаш затрясся, імітуючи роботу скорострільної гармати.

Групіровка скривився й знову став роззиратися довкруги.

— О, — сказав він, — а ось і наші!

Під огорожею щось жваво обговорювали троє зарізяк у спортивних костюмах і однакових шкіряних куртках. Ми підійшли до них ближче, й Групіровка ляснув одного з них по плечу.

— Що за проблеми, Сєрий? Непонятки?

Зарізяка обернувся. В нього було квадратне лице з близько посадженими квадратними очицями й довгі клешнюваті руки.

— Все о' кей, братухо! Ной праблемз, як говорять китайці. — він зиркнув на нас із Барабашем. — Поповнення?

— Ну! Бійці — на всі сто. Мочать руками й ногами, поняв? Низенький драб із грубою мармизою, котра була неначе вирубана з дерева, — товстий ніс, подібний до свинячого писка, плескаті губи, широкий жаб'ячий рот, — підозріло розглядав нас із ніг до голови.

— Парень, — він показав на Барабаша й дико посміхнувся. Тоді перевів погляд на мене: — Другий парень!

— Не звертай уваги… це одморожений! — Сєрий подав мені руку й посміхнувся. Його долоня була тверда, мов дошка. — Я — Серьога Циплаков… прошу любить і жалувать!

Низенький драб задер голову. Його косі очі блищали, мов пляшкове шкло.

— Парень? — хрипко спитавсь він у Барабаша.

— Барабаш! — відказав той після паузи.

— Банабак?

— Та ні… Барабаш!

— Поняв, — низенький драб тицьнув йому руку. — Дірізюк!

— Він же — Толя Березюк! — прокоментував Серьога Цип-лаков. — Підпільна кличка — Тормоз.

Всі дивилися на Барабаша й мовчали. Той повагався й подав руку одморозкові. Долоні їхні зімкнулися. Я побачив, як у косих очах Дірізюка закипає несамовита радість, ось він зціпив свої конячі щелепи, все дужче й дужче стискаючи долоню Барабаша, і той поволі зблід і став неначе полотно, а одморозок шкірив і шкірив свою фізіономію в звірячому оскалі…