Ростислав Самбук - Скіфська чаша

За кілька хвилин від сотні таврів не лишилося нікого, і Агал обтер закривавлений акінак та вклав його в позолочені піхви. Й лише тоді згадав про Сората, роззирнувся, шукаючи очима, та не знайшов і запитав:

— Де Вовран?

Але ніхто не бачив його — Агал збагнув, що Вовран переслідує Сората з сином. Певно, зрадники, побачивши скіфську засідку, одразу скочили на коней і втекли.

Наказав:

— Десятеро воїнів нехай допоможуть Вовранові! — І пустив коня у воду, до того берега, де вже розв’язували полонених.

Савію побачив одразу. Йшла до нього в розірваній сукні, простоволоса й змучена, з подряпаною щокою, але посміхалася: така ж неймовірно вродлива — його Савія…

Взяв на руки й посадив на коня. Та вона зіскочила одразу — і де тільки береться сила в тих жінок?

— Я знала, що ти не віддаси мене, — мовила переконано.

— Звичайно! — Тепер і Агал вірив, що ніколи б не дозволив поганим таврам відібрати в нього кохану. — Ми два дні переслідували вас.

Савія з ненавистю штовхнула ногою труп тавра із стрілою в горлі.

— Потурбуйся про жінок, — наказала. — Вони не давали нам ні їсти, ні пити.

Отже, вона вже двоє діб не пила. На такій спеці… Агал зняв з коня шкіряний мішок з водою — жінка припала до нього смажними вустами. Агал дивився, як вона п’є, і не відчував, що хтось уже вдруге торкається його плеча. Нарешті озирнувся. Скіпурів слуга стояв перед ним.

— Іди, цар кличе, — мовив похмуро. — Вмирає…

— Що? — не збагнув Агал. — Ти що верзеш?

— Вмирає Скіпур!.. — повторив слуга й пішов, не озираючись, до затінку у верболозі.

Лише тепер Агал усвідомив, що саме мав на увазі слуга. Та й він — дурень: побачив жінку й розм’як, як дитина. А Скіпур, який виграв битву, одержав смертельну рану.

Рвонув до кущів і відразу побачив Скіпура. Той лежав на попоні в закривавленій сорочці. Дивився на Агала й, здавалося, не бачив його, — великими, темними, невидющими очима. І груди важко й часто здіймалися.

Агал опустився перед Скіпуром на коліна. Поклав долоню на чоло, відчувши, яке воно гаряче й сухе.

Тільки тепер цар упізнав його. Посміхнувся лагідно й попросив:

— Пити…

Слуга подав чашу з оксюгалою. Агал підніс її до Скіпурових губів, той ковтнув кілька разів, передихнув і попив ще. Йому зробилося легше, бо знову посміхнувся й мовив:

— Чудова чаша, добре з неї п’ється, легкою рукою зроблена.

Тільки тепер Агал побачив, що тримає в руках свою срібну чашу.

— Що з тобою, Скіпуре? — запитав.

— Смердючий тавр пробив стрілою груди.

— Минеться…

— Ні… — похитав головою Скіпур. — Боги вже кличуть мене! Дай ще ковтнути.

Агал підняв чашу, і Скіпур узяв її сам, спорожнив до дна й повернув Агалові.

— Не кладіть її мені в могилу, — наказав. — Це — твоя чаша, і лежати їй в кургані з тобою. Зрозумів?

— Даремно ти зібрався в далеку дорогу…

— Ми все життя збираємось до неї. О, Сората впіймали! — мовив нараз спокійно, немов і справді балачки про богів та останню дорогу були звичайнісіньким жартом. Цар підняв голову, блиснувши очима. Агал озирнувся. Побачив Воврана на коні: той сидів пихато, тримаючи кінець волосяного аркана — смикнув його, підтягаючи людину із зашморгом на шиї, і лише тепер Агал упізнав Сората.

Той впав на коліна, у незручній позі, із зв’язаними за спиною руками — чолом уперся в землю й почав канючити:

— Пощади мене, велителю!

Скіпур підвівся на ліктях. Вдивлявся лише мить у Сората, сили полишили кого, на чолі виступив піт — відкинувся на попону знеможено.

— Нема пощади зрадникові! — мовив твердо й махнув рукою. Вовран витягнув акінака. Сорат метнувся вбік, заскиглив, та акінак лише блиснув, і Вовран переможно підняв угору відрубану голову.

— А Годар? — запитала Савія.

— Стріла наздогнала його.

— Візьмеш половину Соратових табунів, — задоволено мовив Скіпур. Нараз мертвотна блідість почала розливатися по його обличчю. Хотів щось сказати, та не вистачило дихання.

Агал опустився біля нього на коліна.

— Пам’ятай, — через силу прошепотів Скіпур. — Пам’ятай нашу розмову Агале. Бо то — наше прийдешнє, і жити нам на Борисфені вічно. Якщо… — Він не доказав і заплющив очі.

Усі мовчали, тільки Савія голосно ридала.

1

Він поклав руки долонями на стіл і намагався не виказувати хвилювання — чоловік років тридцяти п’яти з великими натрудженими руками коваля. Хаблак чомусь не міг відвести погляду від його рук, довгих і міцних пальців, чисто вимитих, з випещеними нігтями, проте мозолястих і з слідами подряпин — рук, що звикли до важкої роботи, хоч і сидів навпроти нього доктор наук. Хаблак знав, що цими руками перебрано сотні тонн землі, що вчений не шкодував часу, шукаючи уламок старовинної вази чи наконечник стріли. Капітан дивувався його терпінню й цілеспрямованості, бо сам навряд чи зміг би отак днями н місяцями розкопувати якийсь богом забутий курган, знаючи, що вся цч праця може виявитися марною.