Ростислав Самбук - Скіфська чаша

— На Зеленій є тільки два броди.

— Таври — воїни, вони перепливуть не тільки Зелену, а й Борисфен. Де завгодно.

— Мають полонених. Захопили жінок.

— Кажуть, і Савію?

— Звідки знаєш?

— Луна йде степом.

— І все ж?

— Твій гонець повідомив.

— Так, він знав, — кивнув Скіпур. — А я от хотів порадитися з тобою. Де робити засідку на Зеленій річці? Біля якого броду: ближнього чи дальнього?

Якась чи то гримаса, чи то посмішка майнула Соратовим обличчям. Погладив бороду долонями, подумав трохи й одповів:

— Давай поміркуємо, Скіпуре. Таври, напевно, знають, що ти переслідуватимеш їх. Але сподіваються виграти день чи два. Поки дізнаєшся про напад, збереш військо…

— Так, — поважно кивнув Скіпур, — їм невідомо, що один з пастухів лишився живий і одразу прискакав до мене.

— Невідомо. Отже, вони гадають, що тільки завтра кинешся навздогін. А до Зеленої річки два денних переходи.

— Післязавтра вранці мусять бути там. Принаймні біля ближнього броду. Якщо перейдуть річку, справа ускладнюється.

— Ти правильно міркуєш, Скіпуре. Але таври не вперше роблять набіги в наші степи, вони хитрі й підступні, подумай, як би ти вчинив на їхньому місці?

— Переправився через Зелену річку, добіг до Борисфену, а далі шукай вітра в полі…

— І де б ти переправлявся?

— Але ж до ближнього броду, ти сам казав, мало не на півдня швидше.

— Таври міркують так само, як і ми. І захочуть перехитрити тебе.

— Вважаєш, підуть до дальнього броду?

— Напевно.

— А ти хитрий, Сорате! — зовсім щиро вигукнув Скіпур.

— Не хитрий, а передбачливий.

Скіпур удав, що прийняв рішення.

— І ми зустрінемо їх за дальнім бродом, — мовив рішуче. — Дякую, Сорате, за пораду. — Спроквола підвівся й одразу занетерпеливився. — Уперед, бо шлях попереду довгий і таври також поспішають.

Коли Соратове тирло вже сховалося за обрієм, Скіпур трохи притримав коня. Агал порівнявся з ним, і Скіпур мовив, наче щойно обірвав розмову й продовжує її:

— Ну й суціга той Сорат… Але, слава богам, і ми не дурні. Чекатимемо таврів біля ближнього броду.

Агал уже давно зрозумів, яку гру веде Скіпур. Мовив не так категорично:

— Якщо Вовран привезе звістку…

— Я певен, що не встигли ми від’їхати від Соратового стійбища, як той послав гінця навздогін таврам. З попередженням, що засідка біля дальнього броду.

Агал озирнувся, але степ був порожній — щось припізнюється Вовран… Йому дали найпрудкішого коня, а він бариться.

Скіпур посміхнувся.

— Нетерплячий ти, — зауважив. — Твоєму пастухові, щоб наздогнати нас, потрібно півдня. А то й більше.

— Це чому ж?

Скіпур поплескав по шиї свого жеребця.

— У нас найкращі в світі коні, — мовив не без пихи, — й ми женемо, не шкодуючи їх.

— Але ж Вовран одержав найпрудкішого.

— Не гарячкуй.

Виявилось, Скіпур мав рацію: Вовран наздогнав їх лише надвечір. Сірий Вовранів жеребець був весь мокрий, ноги в нього тремтіли, здавалося, ось-ось не витримає, впаде.

— Зовсім загнаний, — осудливо сказав Скіпур, наче сподівався на щось інше.

Агал здивовано зиркнув на нього: невже й справді найбільше, що хвилює його, — доля коня? Але Скіпур уже забув про жеребця, воїни повели його геть далі від царських очей, і Агал зрозумів, що Скіпур просто не міг повестися інакше: любов до коней — в крові кожного скіфа, чи ти цар, чи простий пастух, і боляче побачити загнаною таку тварину…

Скіпур повернувся до Воврана.

— Ну?.. — запитав коротко.

Вовран озирнувся: чи не стоїть хтось за плечима, й доповів упівголоса:

— Сорат сам поскакав услід таврам. Сорат і його слуга. З підмінними кіньми.

Скіпурове обличчя взялося зморшками. Висунув і різко засунув назад до піхов акінак. Мовив жорстко:

— Він сам обрав свій шлях і заслуговує смерті! — Похитав головою. — А має таки розумну голову.

— Перехитрував сам себе, — втрутився Агал. — Він хотів моєї смерті, дуже хотів, і це переважило все.

Скіпур, не відповідаючи, скочив на коня.

— Завтра ввечері мусимо дістатися ближнього броду, — сказав — І ніч буде безсонною.

На цьому стійбищі до них приєдналося ще півсотні воїнів, тепер під Скіпуровою рукою налічувалося більше сотні, а гінці, які скакали далеко попереду, розносили тривожну звістку про таврів, і через добу Скіпур розраховував мати близько трьох сотень загартованих і добре озброєних воїнів.

Скакали цілу ніч, і тільки на світанку Скіпур дозволив дві години відпочити. Впали з коней просто на мокру від роси траву й позасинали одразу — чудово спиться саме в цей час ранкової свіжості, і дві години цілком досить, щоб скинути з плечей тягар мертвотної втоми.