Ростислав Самбук - Вибух

“Ні… — прошепотіла. — Вам не можна! Ви ж поранений!..” Їй здалося, що нарешті знайшла найвагоміший аргумент: справді, пораненому треба лікуватися, якщо не в шпиталі, то принаймні тут, у неї на квартирі,— не може людина, котра тільки вчора підвелася з ліжка, знову йти на війну, її треба оточити увагою й ніжністю, за нею треба ходити, вдовольняти кожне бажання.

“Поранений?.. — посміхнувся Толкунов. — Якщо зважати на кожну подряпину…” — Він аніскілечки не хизувався. Правда, рана ще давалася взнаки, нила ночами, але він твердо знав, що й це мине, і скоро згадуватиме про госпіталь розчулено, як про санаторій.

“Невже ви справді підете?” — запитала пані Марія з відчаєм.

Толкунов подумав, що вперше в житті йому хочеться лишитися з жінкою, він поклав їй руку на плече, відчув, яке воно гаряче, і засоромлено відсторонився.

“Мушу, — відповів щиро, бо справді мусив, іншого виходу не мав. — Так треба”.

Тепер пані Марія усвідомила, що через кілька хвилин капітан піде, й ніякі слова та вчинки не допоможуть. Зрештою, вона знала це й приготувалася до розлуки, однак не сподівалася, що настане вона так швидко й раптово.

“Машина чекає нас”, — мовив Толкунов винувато, буцім справді завинив перед жінкою.

“То я зараз… — одразу заклопоталася пані Марія. — Я все владнаю, аби панство було вдоволене…”

Вона югнула до кімнати й майже відразу винесла випрасувану білизну, чисті рушники й шкарпетки. Забрала в Толкунова сидір й упакувала речі обережно і акуратно, наче це була не звичайна солдатська білизна, а мало не вибухівка. Капітан хотів уже зав’язати мішок, та пані Марія забрала його і потягнула до своєї кімнати. Дістала з буфета кульок домашнього печива, Толкунов рішуче замахав руками, знаючи, чого вартий для пані Марії цей дарунок, та вона тільки зиркнула на нього так, що капітан одразу знітився. Дивився, як пані Марія зав’язує сидір, знав, що слід сказати щось значуще, принаймні подякувати, нараз подумав: пані Марія може й образитися на слова простої дяки, та не знав, як виявити почуття, що переповнювали його, а вона нарешті впоралася з сидором, поставила його на стілець і обернулася до капітана. І тоді Толкунов запитав нерішуче, знаючи, що вперше від відповіді на це запитання залежатиме все його наступне життя:

“Ви хочете ще раз побачитися зі мною?”

Пані Марія не ступила до нього, не схопила за руки, як щойно в передпокої, нараз у Толкунова обірвалося серце — невже він міг навіть на секунду припустити, що така жінка чекатиме його, але мані Марія мовила таке, що не повірив.

“Я чекатиму тебе, — сказала, — я думатиму тільки про тебе і знаю, що ти повернешся додому”.

Вона так і сказала “повернешся додому”, і це звертання на “ти”, і слова, з яких Толкунов збагнув, що ця жінка вже не чужа йому, що вона належить йому вся і назавжди, настільки збентежили й розчулили його, що лише поворушив губами й відповів стиха:

“Я скоро повернусь, Маріє…”

Уперше він звернувся до неї без роз’єднуючого слова “пані”, вона одразу усвідомила, що саме криється в цьому, бо простягнула Толкунову руки, капітан ступив до неї несміливо, бо ще не знав, як поводитися з коханою жінкою, та вона сама притулилася до нього — він гладив її по голові, зовсім як дитину, й мовчав. Нарешті почув у передпокої кроки Бобрьонка, зробив спробу вивільнитися, але жінка не відпускала, обійняла й поцілувала міцно — навіть тепер, уночі, вартуючи під мисливським будинком якогось фашиста фон Шенка, Толкунов відчував солодкість того поцілунку і знав, що нічого кращого немає й не може бути на світі.

Капітан на мить заплющив очі й знову побачив заплакану жінку в розстебнутому халаті — тримає за руку й біжить сходами поруч нього, відпустила тільки, коли рушив “віліс”, Толкунову було ніяково від того, що перехожі зупиняються й дивляться на них, але й радісно — нехай усі знають, яка жінка покохала його!

Небо на сході посвітлішало, на дубі поворушилася птаха, цвірінькнула й замовкла, наче засоромилася своєї поспішливості. Толкунов подумав, що за півгодини зовсім розвидниться. Він вийшов з альтанки й вирішив обстежити сарай та гараж, які з’єднувалися з будинком асфальтованою доріжкою. Постояв попід гаражем, помацав замковий отвір і навіть зазирнув у нього, наче й справді міг щось побачити, обійшов цегляний сарай, критий черепицею, — все будувалося на довгі роки, все було в зразковому порядку, тільки асфальтована доріжка попід сараєм давно не підміталася, вітер наніс на неї торішнє листя і пожухлий вишар.