Ростислав Самбук - Вибух

— Покажеш, де той будинок.

Хлопець мовчки стрибнув на заднє сидіння, махнув рукою у напрямі місточка, і “віліс”, одразу набравши швидкість, помчав сільською вулицею. Через кілометр вони повернули на бруківку, потім котилися дорогою поміж полів, засіяних озиминою, перескочили мілкий ручай і побачили вдалині високі дерева.

— Там парк фон Шенка, — пояснив Мишко, — а всередині мисливський будинок.

Бобрьонок подумав: краще їм дістатися туди непомітно, правда, вже сутеніє, проте, хто зна, можуть почути гурчання мотора, заховатися, втекти чи просто зустріти вогнем. Як із садиби Камхубеля. Пошкодував, що не захопили з собою Функеля, той міг би показати, де саме знайшли тіло управителя, та й взагалі непомітно провів би до парку чи до самого будинку.

Майор наказав Вікторові зупинити машину в улоговині поміж кущами глоду, зробив знак Мишкові, аби лишався з шофером, однак той заперечив:

— Я знаю, де хвіртка, й зможу провести вас.

Хвіртку було замкнуто зсередини, Мишко легко видряпався на неї, зіскочив по той бік паркану і відсунув засув. Розшукувачі заглибились у густий, аж похмурий парк, правда, може, їм тільки видалося, що похмурний, бо алеї були доглянуті й кущі підстрижені, очевидно, сутінки й чекання небезпеки трохи пригнічували й насторожували.

Вони йшли не алеєю, а поза кущами обабіч неї. Мишко висунувся трохи вперед, але Толкунов мовчки притримав його — хотів наказати, аби взагалі повертався до “віліса”, однак тільки засопів невдоволено, згадавши, що Бобрьонок не осмикнув цього метикованого хлопчини.

Будинок виріс перед ними раптово — досить велика двоповерхова цегляна споруда з високим черепичним дахом і вузькими готичними вікнами. Певно, збудували його давно, ще в минулому столітті, бо фасад прикрашали старовинні ліхтарі, в них колись запалювали гасові лампи, тепер, либонь, замінили на електричні, однак про це можна було тільки здогадуватися, бо жодний ліхтар не світився, тьмяніли й вікна, наче в будинку зовсім ніхто не жив.

Бобрьонок нечутно прослизнув до тераси, з якої вели всередину будинку високі двері, — посмикав, але вони не піддалися, і тоді майор погрюкав — гучно й владно.

Ніхто не відповів, Бобрьонок погрюкав ще й притулив вухо до дверей, прислухаючись. Нічого не почув, хотів уже вдарити прикладом автомата, та на другому поверсі розчинилося вікно, й старечий голос запитав:

— Хто?

— Відчиніть! — наказав Бобрьонок.

Старий, мабуть, не зрозумів його одразу, проте, певно, нарешті збагнув, що з ним розмовляють російською, і мовив поспішливо:

— Вибачте, я зараз… Я швидко, прошу не гніватись…

Він і справді спустився швидко, на першому поверсі увімкнули світло, і Бобрьонок подивувався: навколо війна, ось-ось візьмуть Берлін, за кілька десятків кілометрів ідуть бої під Бреслау, а тут мир і спокій, є навіть електрика. Звідки?

Однак одразу забув про своє здивування, бо двері натужно розчахнулися, за ними злякано притулився старий, миршавий чоловічок у халаті, зовсім низенький, здається, зачепи його пальцем, упаде й не підведеться.

Бобрьонок ступив до холу, краєм ока помітивши, як метнулася тінь з-за дверей — то Мохнюк поспішав до нього. А Толкунов, як і домовлялися, поки що разом з Мишком лишався в парку — підстрахувати й у разі чого допомогти.

— Радянські офіцери! — мовив Бобрьонок владно і, не чекаючи запрошення, пройшов далі. На мить зупинився, вражений. Ніколи не бачив (та й де міг?) мисливських будинків, навіть не мав уявлення про них, а тут ноги втонули в м’якому хутрі, стіни, обшиті дубовими панелями, прикрашені вепрячими, оленячими й лосячими головами, а ведмідь, підвівшись на задні лапи, наче загрозливо ступає до непрошених гостей.

Старий все ще тулився до дверей і дивився лячно, смикаючи пальцями кінці пояса від халата.

— Ви хто? — запитав його Мохнюк.

— Георг Хальцхауер, з вашого дозволу камердинер і наглядач цього будинку.

— Хтось, крім вас, тут є?

— Ні, — енергійно захитав головою камердинер. — Та й хто може бути?

— А граф фон Шенк?

— Давно не бачили…

— Мусимо оглянути будинок.

Камердинер відпустив кінці паса, розвів тремтячими руками.

— Але ж я кажу: нікого нема.

Мохнюк ступив на дерев’яні сходи, що вели на другий поверх.

— Показуйте! — мовив твердо.

Старий, підібравши поли халата, метушливо почимчикував сходами, озираючись, немов йому щось загрожувало.

Бобрьонок штовхнув двері, що вели з холу. Велика кімната з білим роялем і м’якими кріслами, за розсувною скляною стіною довгий стіл і буфети попід стінами, отже, їдальня. Нікого. Майор чомусь обережно причинив двері, наче боячись порушити тишу й похмурість кімнати, сковзнув холом до ще одних дверей. Короткий коридор, праворуч двері розчинені й в кімнаті світиться. Певно, тут мешкав камердинер, постіль зім’ята й ковдра відкинута, а на столику поруч парує склянка чаю. За дверима навпроти — кухня, далі — туалет і ванна, справді нікого, і, може, старий не бреше?