Ростислав Самбук - Вибух

— Ви хочете, щоб я навів вас на цих людей? Спеціалістів імперського Управління безпеки?

— Так.

— Ви не зовсім уявляєте собі структуру РСХА, — похитав головою Краус. — Усі чомусь називають нас гестапівцями, але ж гестапо було лише одним з управлінь РСХА. Особисто я служив у іншому й підлягав безпосередньо бригадефюреру СС Шелленбергу. Між управліннями існували бар’єри, більше того, конкуренція, і ніхто не мав права пхати свого носа в чужі справи.

— Ви хочете сказати, — розчаровано почав Хейг, — що не зможете допомогти мені…

Але Краус уже зрозумів свою помилку й рішуче заперечив:

— Ні, містере Хейг, існували контакти, я б сказав, особисті контакти, і ми знали, хто чого вартий. Саме це ви хотіли почути?

— Приблизно. Однак якщо б можна було мати доступ до особових справ офіцерів РСХА…

Краус безнадійно махнув рукою.

— Наскільки мені відомо, вони вивезені з Берліна.

— Куди? — занетерпеливився Хейг. — Уже одна ця інформація багато чого варта.

— Боюсь, найближчим часом вам буде важко ознайомитися з архівом РСХА, — не без іронії мовив Краус. — Його заховано досить надійно, й, гадаю, доведеться докласти чимало зусиль…

— Де? — нетерпляче перервав його Хейг.

— Ви чули про Альпійську фортецю фюрера?

— У Австралійських Альпах? За Лінцом?

— Так. Наші триматимуться там до кінця. Певно, фюрер уже там, а оборону фортеці очолять безпосередньо Кальтенбруннер і Скорцені.

— Є інші відомості, Гюнтере. Здається, ваш фюрер заподіяв собі смерть.

Краус схопився за ручки крісла. Зблід і нервово сіпнувся.

— Не може бути! — вигукнув.

— Усе може бути зараз, Гюнтере, — повчально мовив Хейг. — Звикайте до того, що все у вашому рейху пішло шкереберть, не думайте про фюрера, він уже не повинен цікавити розважливих людей, забудьте про Гітлера, так буде краще.

— Фюрер не міг накласти на себе руки! — заперечив Краус. — Бо це — кінець Німеччині.

— Кінець, — спокійно ствердив Хейг. — Хіба ви ще не усвідомили цього?

Краус провів тильним боком долоні по чолу, оговтуючись, а Хейг подумав: якщо ця новина справила таке враження на Крауса, який уже змирився з поразкою рейху, то як сприймуть самогубство Гітлера фанатики-есесівці, для котрих він був вищим за бога? А насправді — одержимий нав’язливими ідеями психопат, якому, проте, вдалося задурити голови мільйонам німців.

Краус налив собі півсклянки віскі, випив за одним духом і сказав спокійно:

— Отже, ви хочете знайти архіви першого управління РСХА, яке займалося організаційними питаннями й кадрами?

— Це був би ідеальний варіант, Гюнтере.

— Я казав: оборону Альпійської фортеці очолює Скорцені, і навряд чи він так просто здасть її.

— Гадаю, що і найміцніша фортеця нині довго не протримається.

Краус спідлоба зиркнув на цього надто самовпевненого американця. Що він знає про Скорцені та його відчайдухів?

— Давайте повернемося до цієї розмови згодом, — порадив. — Коли ваші десантники прочісуватимуть альпійські схили.

— Можливо, ви маєте рацію, — задумливо одказав Хейг. Вирішив: цьому штурмбанфюрерові, хоч і обіймав впливову посаду в Головному управлінні імперської безпеки, все ж не вистачає широти мислення та американського розмаху. А втім, може, це й на краще: зрештою, в розумові, спритності й діловитості йому не відмовиш. Хоч і скуті вони суто німецьким педантизмом, проте, якщо поєднати Краусів педантизм і розважливість з його, Хейга, якостями, може вийти вдалий альянс.

— Я гадав, що ми з вами не чекатимемо остаточного падіння Альпійської фортеці, — сказав. — Справді, хто зна, скільки вона протримається. До того ж можливі ускладнення, ще комусь спаде на думку знищити найважливіші документи, ніхто зараз не може нічого гарантувати, але бути завбачливими й вжити необхідних заходів просто наш з вами обов’язок. — Він цілком офіційно, без жодного підтексту сказав “наш з вами”, наче вони вже були пов’язані одним мотузком, — гітлерівський штурмбанфюрер і американський підполковник, зрештою, кому яке діло до їхніх вчорашніх суперечок, коли сьогодні мають спільні інтереси й дійшли згоди в найважливішому?

— Ви хочете, аби я встановив контакти з самим Скорцені? — витиснув з себе, певно, жахнувшись лише цієї думки, Краус.

— Не така це вже й безглузда ідея, Гюнтере.

— Але ж ви не знаєте Скорцені. Він — справжній фанатик, сам фюрер назвав його своїм другом і відзначив, як нікого в рейху.

— Ну й що?

Краус засумнівався, чи не придурюється часом цей американець. Однак, здається, в нього нема жодних підстав для такої думки.