Ростислав Самбук - Вибух

— Ну, ви даєте! — захоплено покрутив головою Шилінг і поліз до холодильника.

Президент узяв тарілки з ікрою та сьомгою і наказав:

— Коли запалю свічки, змиєшся. Тільки акуратно.

— Зробимо, шефе. Але я нічого не гарантую: дівка з норовом.

— Не таких загнуздували… — одповів Президент хвалькувато. Та все ж тривога закралася в душу: поставив ікру перед Юлією і зазирнув їй у вічі, немов хотів дізнатися, що віщує йому сьогодні доля.

Юлія посміхнулася, Президентові видалося, обнадійливо, і в нього одразу відлягло від серця.

Коли за дніпрові схили закотилося сонце й до кімнати почали закрадатися перші сутінки, Президент мало не урочисто засвітив свічки. Але Шилінг, мабуть, забув про їхню угоду, бо налив собі джину й поліз цокатися. Президент досить сильно штовхнув його в бік, лише тоді Шилінг усвідомив, що порушує конвенцію, підвівся і потихеньку вийшов з кімнати. Президент збільшив звук магнітофона, аби Юлія не почула клацання дверей, подав руку, запрошуючи до танцю. Притиснув її до себе трохи більше дозволеного, але вона не пручалася, поклала долоні йому на плечі, і в Президента запаморочилася голова від її тепла та запаху парфумів. Зробив спробу притиснутися зовсім щільно, та Юлія вивільнилася і грайливо насварилася пальцем. Президент знову взяв її за руку й притягнув до себе, музика лилася повільно й ніжно, він відчував під спітнілими долонями її туге тіло, нашіптував на вухо якісь слова, Юлія сміялася, Президент подумав, що вечір удався і все йде до свого логічного завершення, коли Юлія раптом запитала:

— Де Арсен?

Президент не одразу збагнув, що Арсен — це Шилінг, навіть запитав:

— Ти про Шилінга?

— Його так називають?

— Звичайно, Шилінгом. Навіщо він тобі? Нам так гарно вдвох…

Юлія вперлася Президентові долонями в груди, й він зрозумів, що вони можуть бути не тільки м’якими й ніжними.

— Де Арсен? — повторила.

— Невже він тобі справді потрібний?

Юлія відступила на крок і наштовхнулася на диван, Президент скористався з цього, примусив сісти і опустився поруч. Узяв жінку за плечі, повернув до себе. У мерехтливому світлі свічок вона видалася такою привабливою, що не втримався і кинув просто їй у вічі:

— Не буде Шилінга, та й для чого він нам?

— Пішов?

Президент грайливо показав пальцями на її стегні, як почимчикував Шилінг.

— У Шилінга невідкладні справи, — трохи пом’якшив удар, — він поспішав… — Зробив спробу притягнути жінку до себе, та вона не далася. — Ну, що ти, манюнє, — просюсюкав, — іди до мене, нам буде гарно…

— До тебе? — нараз зовсім тверезо зареготала Юлія. — Отже, ти стакнувся з Арсеном? Ви домовились, і він пішов?

— А що тут поганого?

— І ти справді подумав, що я буду твоєю? — запитала серйозно.

— Ти мені подобаєшся, як ніхто.

— Невже?

Президент не вловив іронії в цьому запитанні й ствердив:

— Я ніколи не хотів жодної жінки, як тебе.

— Ти дивись!.. — Юлія зробила спробу підвестися, та Президент устиг обійняти її за талію і не пустив. Гаряче видихнув їй у вухо:

— Не пошкодуєш, точно кажу, заради тебе я готовий на все.

— І на що ж ти готовий, Гено? — Знов-таки Президент не вловив підтексту цього запитання.

Президент рвучко підвівся, зник у сусідній кімнаті, виніс звідти й кинув на підлогу хутром догори новісіньку дублянку.

— Твоя, — мовив хвалькувато, — дарую тобі, бери, я не скупий…

Юлія підвелася підкреслено повільно. Ступила крок до дублянки, і Президент усміхнувся переможно — яка ж жінка відмовиться від такого царського подарунка, — проте Юлія наступила на хутро й витерла об нього ноги.

— Ти зрозумів мене, Гено? — зазирнула Президентові у вічі.

Той відступив розгублено.

— Ти?.. Ти не хочеш?..

— Ще раз питаю: зрозумів мене, Гено?

— Ти, сучко! — нараз фальцетом вигукнув Президент. Хміль ударив йому в голову, він ступив до Юлії і швидко й сильно ляснув її по щоці. — З тобою як з порядною, а ти ще викаблучуєшся! Шилінга захотіла? Так знай, продав тебе Шилінг, а я купив — за три сотні!

У Юлії кров одлила від обличчя: нарешті остаточно усвідомила, в яку халепу вскочила.

— За три сотні? — перепитала розгублено. — Арсен продав мене за три сотні?

— Я дав би більше.

Юлія нервово засміялася.

— І ти, Гено, гадаєш, що купив мене?

— Але ж ти мені справді подобаєшся… — Гнів відпустив Президента, він ступив до Юлії, але вона схопила зі столика ніж, звичайний столовий ніж, яким і порізатися важко, та не мала іншої зброї, виставила його поперед себе й вигукнула загрозливо: