Ростислав Самбук - Вибух

Сама ідея Президентові сподобалась, проте він уніс суттєві корективи у первинний задум художників-малярів.

Вирішив: для чого пейзажі? Пейзажів повно в усіх магазинах. На стіні треба зобразити…

Художники з ентузіазмом сприйняли його пропозицію, однак відповідно підвищили й ціну. Зрештою, домовились, і тепер Президент не без пихи дивився, як Юлія стоїть, вражена, навіть ворушить губами від захоплення.

А милуватися справді було чим. Зі стіни дивився на Юлію сам Президент у капітанському кашкеті й тільняшці, одною рукою він недбало тримав штурвал, другою вказував кудись у морську далечінь, а з морських хвиль підводилися наяди — художники принесли Президентові кілька закордонних журналів, і він особисто відібрав найвишуканіших красунь: вони простягали до капітана руки, в їхніх очах цвіли любов і захоплення, а він, суворий і недоступний, не звертав на красунь уваги, зверхньо й твердо дивився кудись у далечінь, як і належить справжньому героєві моря.

Власне, Президент не мав до моря ніякого відношення. Лише двічі їздив теплоходами з Одеси до Батумі, на “Росії” та “Грузії”, й щорічно швендяв сочинськими та піцундськими пляжами. Проте картина натякала на його морське минуле, безумовно, героїчне й сповнене небезпек, що підносило Президента в очах гостей, накладаючи на його образ туман загадковості.

Ось і Юлія стоїть, вражена…

Щоправда, художники дещо підлестили Президентові. На стіні він виглядав і молодшим, і риси обличчя були, так би мовити, поліпшені, не кажучи вже про статуру. Художники нагородили Президента довгими модними бачками, й він був вимушений кілька тижнів не стригтися й не голитися, потім привів додому найдорожчого перукаря, і той скопіював бачки з портрета на оригінал.

А які йому намалювали очі! Вони блищали благородством, рука твердо стискала штурвал, і весь він немов прямував у незвідане, яке символізували сонце й розкішні пальми на обрії.

Юлія перевела погляд з картини на Президента, він увесь одразу напружився і втягнув живіт, але жінка усміхнулася поблажливо й мовила схвально:

— Красиво.

Президент прибрав незалежну позу й кинув недбало:

— Відразу видно руку майстра. Малював мій знайомий… — він назвав прізвище відомого художника й затнувся, згадавши, що Шилінг попереджував: Юлія — дружина якогось скульптора, може, знається з цим відомим художником і він зараз сяде маком…

Але Юлія тільки округлила очі й мовила мало не з жахом:

— О-о, сам!..

— Так, — повеселішав Президент, — і всі кажуть, що в нього непогано вийшло.

— Але ж мусили заплатити йому… скажені гроші…

— Не в грошах щастя, — мовив Президент якомога недбаліше, навіть губу закопилив презирливо, що мусило означати або його вкрай зневажливе ставлення до грошей, або (він підкреслив це, торкнувшись золотого хрестика пальцями з перснями) те, що гроші для нього не проблема і, як казали в старовину, їх у нього кури не клюють.

Встиг побачити, що Юлія зуміла оцінити цей жест, принаймні помітила діамант, хотів заховати руку в кишеню, та не зміг: гордість пойняла його; гадав, Юлія поцікавиться каменем, проте вона обминула Президента й пройшла до каміна, звичайно, не справжнього — імітацію під рожевий мармур. Президент увімкнув камін: загорілися червоні лампочки, щось навіть заворушилося, немов дотлівало вугілля.

Президент моргнув Шилінгові, вони вдвох акуратно перенесли журнальний столик до каміна, підсунули туди ж крісло, і Президент церемонно посадив Юлію, а сам потягнув Шилінга до холодильника по закуски.

На кухні Шилінг фамільярно підштовхнув Президента в бік і запитав:

— Як?

— Клас! — одповів зовсім щиро. — Фартова чувиха.

Шилінг поворушив великим і вказівним пальцями.

— Варта… — натякнув зовсім прозоро.

Президент удав, що не зрозумів цього цілком виразного жесту, й відкрив холодильник. Проте Шилінг не піддався на цей трюк і мовив нахабно:

— З вас три сотні, шефе. Женіть три сотні за дівку, як умовлялися.

У принципі, Президентові завжди було важкувато розставатися з грішми, але на цей раз віддав без особливого жалю. Шилінг заховав три сотенних папірці й доповів:

— А те ваше завдання виконав. Сумочку з грішми віддав.

Президент схвально поплескав його по плечі й пообіцяв:

— За мною не пропаде. І як вона, та жіночка?

— Ви що, навіть не бачили її? — щиро здивувався Шилінг. — Такі гроші, й не дивлячись!..

— Саме так іноді робляться справи, — пояснив Президент. — Ніхто, — ні рідна міліція, ні прокуратура, — не підкопаються. Навіть якщо засічуть або та дурепа бовкне. А від кого гроші?.. — зареготав переможно. — Жодних доказів…