Ростислав Самбук - Вибух

— На промтоварній базі він… — пояснив Лук’ян. — Це така робота: що бажаєш, те й буде.

— Точно, — зітхнув Юхимов. — У мене один знайомий працює на нашій базі, й то все має.

— Порівняв! — не без самовдоволення мовив Яків. — У нас база республіканська, усьок?

— То більше, приємно познайомитись, — аж розцвів у посмішці Хаблак. — І ким ти на базі?

— Ну й дурень, — безапеляційно заперечив Яків, — якщо так питаєш… У нас важливо не ким, а що можеш… Ну, вантажником, яке це має значення! Головне, знаю, що де лежить, а без мене — ні-ні…

— Фінські чоботи можеш дістати? У нас в універмазі викинули, то розхватали…

— Я все можу! — Яків безцеремонно вилив решту самогону собі в склянку. — Ви завтра зазирніть, бо ми післязавтра в Київ вертаємось. Звичайно, прихопіть з собою: посидимо, побалакаємо, тоді й домовимось. Ти до мене приїдеш, я тобі’ все влаштую, для хороших людей нам нічого не шкода.

Хаблакові кортіло попитати в Якова прізвище, однак утримався — недаремно ж той сховався на пустельному дніпровому острові, й Бублик тільки наїжджає до нього.

Подумав: зрештою, він і так знає про Якова досить, а завтра знатиме все. Ну, може, не зовсім усе, але те, що потрібне на цьому етапі розслідування.

І нехай собі Яків з Лук’яном ще день загоряють і ловлять рибу тут на острові.

18. До Києва повернувся Коренчук. Перше, що побачив Хаблак у кабінеті Дробахи, — вєалкий жовтий портфель, набитий паперами: він стояв на стільці біля самих дверей, немов підкреслюючи діловитість господаря, а сам лейтенант притулився в кутку, за звичкою затиснувши руки між коліньми.

Привітавши Хаблака, Дробаха мовив благодушно:

— На ловця і звір біжить, ми з Миколою Йосиповичем якраз чаювати зібралися, сподіваюсь, не відмовитесь?

Після такої преамбули, якби навіть не хотілося пити, все одно відмовитись було незручно, та Хаблак якраз хотів, до того ж знав: у Івана Яковича чай завжди смачний, здається, робить, як усі, а п’єш і відчуваєш — у Дробахи чай найсмачніший. Чи то запашніший, чи то не гірчить, чи то зовсім по-іншому п’ється в компанії під доброзичливими поглядами господаря.

Електричний самовар уже закипів, Іван Якович насипав у яскраво розмальований чайничок три ложечки заварки й залив окропом. Обернувся до Хаблака, підморгнув йому й повідомив:

— У Миколи Йосиповича цікаві новини.

— Не сумніваюсь, — пробуркотів майор. Він і справді був певен, що Коренчук докопається до витоків афери з алюмінієм.

— У вас поганий настрій? — здивувався Дробаха: майже ніколи не бачив Хаблака не тільки роздратованим, навіть похмурим.

— Ні, просто забігався.

— Чай знімає втому. — Дробаха подав Хаблакові склянку, поставив на журнальний столик вазочку з печивом. — Цитрини не маю, — попередив, — улітку з лимонами важко.

Коренчук нарешті витягнув руки, затиснуті між коліньми, підсів до самовара. Взяв свою склянку, але навіть не відсьорбнув і одразу поставив. Лише тепер Хаблак помітив, що лейтенант трохи змарнів, риси обличчя в нього загострились, проте очі світились енергією.

— Розповідайте, Миколо Йосиповичу, — сказав Дробаха. — Бачу, нетерпеливитесь, та й Сергієві Антоновичу буде цікаво послухати.

Коренчук потягнувся до склянки, стиснув її довгими кощавими пальцями, мовив:

— Ви, Іване Яковичу, в курсі, то я майорові коротко… Після того, як ви поїхали, у Коломиї на залізничній станції ми знайшли документи на вагон з алюмінієм. Відправили його з… — назвав невеличке місто. — А там металообробний завод. Довелося поморочитись, товариші з міського відділу допомогли, але все ж докопались. Там на заводі з листового алюмінію нібито всякі штукенції для ширвжитку робили. Лійки, каструлі, чайники, дитячі іграшки… Насправді ж тільки оформляли продукцію, алюміній же йшов спекулянтам. Це доведено. Директор того заводу зв’язаний із злочинцями, він та головний бухгалтер винні у розкраданні алюмінію — треба притягати до відповідальності. Пропоную арешт. Постанову міг санкціонувати міський прокурор, але ж вам тут видніше. Із дзвіниці завжди обрії ширшають, — посміхнувся і нарешті відпив чаю. — І ще, — додав по паузі, — з того заводу нитки до Києва тягнуться. Конкретно, до главку. Алюмінієвий лист ішов туди з порушенням усіляких інструкцій та настанов. А чому?

— Ясно, чому, — сказав Дробаха. — Вам, дорогенький, і розбиратися з главком.

— Якщо ви санкціонуєте.

— Сьогодні ж погодимо це з прокурором республіки.

— А як з керівниками того заводу?