Ростислав Самбук - Вибух

Юшка жовтіла жиром і пахла лавровим листом та перцем, Хаблак ледь утримався від бажання попробувати, поки Юхимов з тою ж спритністю циркача наливав по другій.

Тепер випили мовчки, без тостів, Хаблак витримав паузу й набрав юшки після всіх, вона обпекла йому піднебіння, і на другу ложку подув так, що ледь не видув половину, проте тепер розпробував і похвалив:

— Давно не їв такої. Смачна.

— Бо риби багато, — пояснив Яків. — Риба тут ловиться, вчора ввечері навіть судак потрапив, ось, — підчепив ложкою і поклав шматок риби на газету перед Хаблаком, — покуштуй, бо судака не кожного дня впіймаєш.

Хаблак не заперечував, судак сподобався йому, та й взагалі хіба може не сподобатись риба на березі, ще й під чарку?

— По продукти в Соснівку їздите? — запитав.

— Рідко, — одізвався Яків, — у нас тут усе є. Крупа, консерва… По хліб та півлітру Лук’ян мотається. Ну, ковбаси ще прихопить, коли зовсім уже риба набридне.

— Як на мене, ніколи б не набридла.

— То їж.

Хаблак виловив з казана чималого підлящика і почав жувати, зиркаючи на Якова. Думав: фото… Завтра слід послати до Одеси його знімок для впізнання. Оті хлопчаки з радгоспного селища мусять впізнати Якова, адже точно підмітили його схожість з Енгібаряном.

Через два — три дні вони матимуть акт упізнання, і тоді можна із спокійною совістю брати Якова з Бубликом. Принаймні підстав для затримання вистачить, а незаперечні докази вбивства Манжули та підготовки вибуху в літаку з’являться в процесі слідства.

Отже, треба починати з фотографії Якова. Нема гарантії, що, навіть знаючи адресу та місце роботи Якова, він зможе дістати його знімок. Треба сфотографувати Якова зараз. Що ж, це не така вже й велика проблема…

Хаблак поїв риби й навалився на юшку. Відчув: алкоголь подіяв, і мусив хоч трохи протверезішати. То більше, що юшка справді смакувала йому.

Зиркнув на Якова і не без утіхи побачив, як посоловіли в нього очі. Ледь помітно торкнувся ліктем Юхимова і сказав:

— Гарно сидимо, хлопці, і юшка класна. У такому товаристві не гріх би ще…

— Не маємо, — пояснив Яків. — Лук’ян сьогодні мусив мотнутися, бо все прикінчили.

— У нас ще є, однак…

— Тригичковий?

— З чистого цукру.

— То що ж мовчиш?

— Бачиш, не мовчу, але ж ви спочатку…

— А ти неправильно пойняв, — втрутився Лук’ян. — Якщо з цукру, та й ще очищений, краще за пшеничну.

Хаблак пішов до човна. Накинув на плечі сорочку, поклавши до кишеньки начебто звичайну запальничку, дістав пляшку самогону. Юхимов мав ще одну чи дві в загашнику, та Хаблак вирішив: цієї вистачить, власне, Яків з Лук’яном і так уже добряче піддали, і він спробує дещо витягнути з них…

Поки Юхимов розливав самогон, Хаблак розім’яв сигарету, клацнув запальничкою. Не загорілася, клацнув ще раз — тепер мав дві фотографії Якова, прикурив, затягнувся, та одразу поклав сигарету на край столу.

— Кинув я, — почав виправдовуватися, — але коли хильну, тягне…

— Воно все у відповідності, — дещо плутано почав Лук’ян, — у мене син також кинув, але знову смокче. Значить, отрута для організму, однак приємно.

— Приїжджає син? — запитав Хаблак мало не автоматично, проте це запитання виявилось чи не найважливішим, бо Лук’ян нараз повідомив таке, що в Хаблака, певно, витягнулося обличчя і він, аби приховати хвилювання, схопив склянку й відсьорбнув досить смердючого, хоч і розрекламованого самогону. А Лук’ян сказав:

— Мій Митько нас не забуває. Та й що йому, тут він поблизу, біля райцентру. На кар’єрі працює.

“У кар’єрі проводяться вибухові роботи, — подумав Хаблак. — І цей Митько міг дістати вибухівку. Чи не ту, що вибухнула в Борисполі?”

— Знаю я той кар’єр, — зауважив. — І що там ваш Митько робить?

— Начальником дільниці.

— Щось не пригадую.

— Дмитро Червич, не чув?

— Ні.

— А його багато хто знає. Весь у мене, навіть винаходи має.

— Такі люди! — вигукнув Хаблак патетично. — Мені приємно, що сиджу з вами за столом. І ти, Якове, винахідник?

— Раціоналізатор… — реготнув той. — У мене все життя — суцільна раціоналізація.

Він сам дав привід Хаблакові поставити запитання, яке вже давно крутилося в нього на язиці, і майор негайно скористався з цього:

— Певно, маєш цікаву професію? — запитав. — Де ж ти працюєш?

— Во! — показав йому великого пальця Яків. — У мене робота — во! Не пильна й всі кланяються…

— Уміють же люди влаштовуватися!

— Голову для цього треба мати, — відповів Яків, але для чогось зігнув руку, показуючи справді вражаючі м’язи.