Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

Він не помилився: Левинський замовив пляшку напівсухого шампанського. Хотів налити й Гупачеві, але той потягнувся до коньяку.

Олександр Степанович підняв келих і з задоволен­ням дивився, як осідає пінна шапка. Випив за одним духом і наповнив знову до краю. Полюбляв різкувату солодкість, яку залишає шампанське на язиці й під­небінні.

— Ми з тобою, Федю, — мовив приязно, — провер­немо ще одне дільце, і шабаш. Виходжу одразу на пенсію.

— Брешете, — зареготав Гупач незлобливо. — Я вас краще за себе знаю. У вас очі хоч і різні, та обидва завидющі.

— Я тобі точно кажу: зав’язую!

Левинський допив шампанське й попросив раху­нок. Розрахувавшись, наказав:

— Коли домовишся про машину, подзвониш. Ска­жеш, що хотів би здати на комісію болгарську дуб­лянку. Того ж вечора зустрінемось — одержиш одесь­кі координати. Усе, я пішов.

Гупач заздрісно дивився йому вслід. Ото голова, Олександр Степанович! Дешева бавовняна сорочка і брюки з мішками на колінах. Хлюст проклятий — три чорти йому в горлянку! Але ж визнай, Федоре, ти без нього — як без рук і живеш завдяки ласки цього ферта.

Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк, Левинський, і десь краєч­ком ока помітив, що на веранді сусідньої шашличної одразу підвівся з-за столика чоловік у синій сорочці. Пішов слідом за Олександром Степановичем, недбало помахуючи затиснутою в кулак газетою, озираючись на вродливих дівчат.

Цей молодик чимось не сподобався Гупачеві, і він насторожився.

Невже Левинського “повели”? Тоді “вестимуть” і його, можливо, навіть одразу братимуть.

Серце обірвалося, і десь на мить похололи кінчики пальців. Та одразу опанував себе: його ще треба взя­ти, а взяти Пилипа Ірлинського не так уже й просто. В шпигунсько-диверсійній школі, куди він потрапив після ейнзатцкоманди, їх навчили багатьох прийомів самооборони, шкода лише, що нема при собі зброї, тоді б він показав цим жевжикам…

“Спокійно, — подумав, — може, це коньяк тобі вда­рив у голову, йолопе!”

Вигодивши хвилю, коли на алеї понад рестораном майже не було перехожих, Гупач пішов у бік місточ­ка, перекинутого над дорогою поміж парками. Краєч­ком ока помітив, як заворушилися за столиком у кафе, що притулилося до “Зозулі”, двоє хлопців у тенісках. Встиг оцінити: м’язисті й сильні. Першим порухом було кинутися одразу в кущі на схилах. По­ки оговтаються, він відірветься на якусь сотню мет­рів, та одразу схаменувся: йому за п’ятдесят, а хлоп­цям років по двадцять п’ять, вони швидко наздоже­нуть його і візьмуть як недосвідченого цуцика.

Ні, тут потрібна хитрість, слід знепутити їх — лише в цьому порятунок.

Попід містком Гупач перейшов на інший бік ву­лиці, озирнувся на дівчинку з собакою і побачив. хлопців у тенісках десь за сотню метрів позаду. Добре запам’ятав їх: один чепуркуватий, з модним, наче­саним на чоло темним чубчиком, другий білявий і кирпатий.

Гупач не приспішив крок, не озирнувся більше жодного разу. Проминув “Півник”, перетнув вулицю і завернув до двору. Тепер — швидше! Перебіг до па­радного, за яким починалися сходи, а потім стежка до Жовтневого палацу. Либонь, ті молодики з міліції також знають цей хід і гадатимуть, що він тікатиме стежкою до метро. Але ж, певно, думають, що вони спритніші й наздоженуть…

Гупач став у парадному за виступ стіни. Цієї ніші збоку зовсім не видно, хоча варто їм зупинитися і зро­бити лише кілька кроків…

Намацав у кишені ніж, пружина клацнула, й лезо вислизнуло з руків’я. Вони молоді й сильні, а він до­свідчений, і м’язи в нього ще тверді…

Почув кроки й щільніше втиснувся в нішу, відчув­ши спітнілою спиною вогку холодність шерехатого ка­меню. Прогупали, не зупиняючись, поспішали наздо­гнати.

Гупач відрахував п’ять секунд, визирнув. Нікого. Вислизнув з ніші, рвонув униз сходами, пробіг попід стіною будинку й вискочив на вулицю. Замахав рука­ми, побачивши таксі. Водій зупинився, не під’їжджа­ючи до тротуару.

Гупач рвонув на себе дверці, плюхнувся на заднє сидіння поруч якоїсь жінки.

— Метро “Арсенальна”, — мовив, і нова “Волга” одразу набрала швидкість.

Гупач намацав у кишені срібного карбованця, си­дів упівоберта до водія і дивився у заднє вікно — чи не піде вслід якась машина? Наче все обійшлося. Крадькома склав ножа й зручніше влаштувався на сидінні.

Таксист їхав швидко й через дві хвилини зупинив­ся біля станції метро. Гупач сунув йому карбованця, відмовившись від здачі. Збіг по ескалатору, весь час озираючись, чи не переслідує хтось. Лише тепер пере­конався, що замів сліди. І все ж, коли підійшов поїзд, зайшов до вагона останнім і, коли двері вже почали зачинятися, швидко вислизнув назад на перон. Зали­шився на порожньому пероні один, піймав незадоволений погляд чергової, винувато посміхнувся їй, мов­ляв, схибив і переплутав напрямки. Перейшов на дру­гий бік перону, сів на поїзд і дістався до станції “Лівобережна”. Тут піймав порожнє таксі й наказав їхати до Святошина.