Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

— Товар слід переправити до Одеси, — наказав. — Знайди надійний транспорт.

Гупач замислився. Викрадення автомобіля виклю­чається. Поки доїдеш до Одеси, автоінспекція поставить усе з голови на ноги, а тут потрібно влаштувати справу так, щоб комар носа не підточив. Можна, звичайно, знайти приватника з “Волгою”, приватник — не проблема, та що влізе у “Волгу” — кілька тюків у багажник, а в них шкурок, слава богу, на півтораста тисяч! Потрібен фургон, так, тільки фургон, меншим не обійдешся, фургон з надійними документами, щоб не дати ніякої зачіпки міліції.

— Хто фінансує операцію, шеф? — запитав.

Левинський поморщився.

— Ти що, хлопчиськом мене вважаєш! Домовле­но — все навпіл. І витрати також.

— Не зовсім справедливо, — закрутив головою Гу­пач. — На передовій тільки я. Головою ризикую.

Левинський пирхнув.

— Що ти без мене? Кузька нещасна… Кому про­даси шкурки?

— На товкучці потихеньку продати можна. У тій же Одесі.

— Давай, — знущально мовив Левинський, — да­вай, любаночко, поспішай у міцні обійми рідної мілі­ції, вона давно вже з нетерпінням чекає на тебе!

Гупач і сам знав, що бовкнув дурницю, бо йти з норками на базар — все одно, що самому добровіль­но за­тягнути на шиї зашморг. Та набридло підкоря­тися цьому хитруну. До того ж увесь час по лезу ходиш — за півмісяця дві “мокрих” справи, це ж тобі не жарт!

Самі собою “мокрі” справи не лякали Гупача. Зрештою, що таке — відправити на той світ двох яки­хось піжонів, під час війни одною автоматною чергою клав удесятеро більше. Зітхнув. Скільки приблизно на його особистому рахунку? Чоловік триста, може й більше. їхня ейнзатцкоманда наводила жах по всьо­му Краснодарському краю, а він, Пилип Ірлинський, славився в ній як великий спеціаліст по шибеницях. Щоправда, для чого там особливе уміння? Накинув зашморг на шию, вибив стільця чи ящик з-під ніг — тільки й усього. Але ж відомо: все треба робити як слід — щоб і мотузок був добрячий, не рвався, як у деяких недбайливців, і стільці з ящиками були про запас. Та головне — як підвести людину до шибениці!

Інші тягнуть чоловіка, мов кабана, підштовхують, преміями нагороджують, а в Ірлинського самі йдуть, у нього підхід — вміє переконати людину, що все одне — не минути шибениці. До одного з ласкавим словами підійде, іншому на амбіцію натисне — мовляв, і померти гідно не можеш.

— Ой-йой-йой, які часи були — в Гупача від розчулення аж зволожилися очі.

Пожував лимон і запевнив Левинського:

— Машина буде. Живе недалеко від мене один, на другій просіці. Але ж потрібен тиждень на орга­нізацію.

— Так тому й бути. За успіх! — Левинський на­лив по другій.

— Оптом? — коротко запитав Гупач.

— Ти що, дурний? Як можна вроздріб?

— Шкода, тридцять відсотків утрачаємо.

— Тобі що, й цього мало?

— Не мало, та все одно шкода.

— Не будь зажерливим. Ще одне діло — і на все життя!

— В тебе й так на все життя вистачить.

— А ти на чужий коровай очей не поривай!

Гупач підчепив виделкою шматок заливної осетри­ни. Цього різноокого полоскотати б! Великий, ой ве­ликий куш зірвати можна. Але ж ховає гроші, либонь, так, що й сам чорт не знайде.

— Я на тебе в Одесі чекатиму, — уточнив Левин­ський. — Якраз відпустка починається.

— Не довіряєте? — сердито відсунув фужер Гупач.

Левинський зиркнув на нього одним оком зневаж­ливо, — а може, це лише здалося Гупачеві, бо друге око дивилося доброзичливо.

— Тебе там уперше бачитимуть, — пояснив, як по­яснюють учневі елементарні речі, — отже, не довіря­тимуть чи довірятимуть невповні. А знаєш, скільки на цьому втратимо? Облуплять як липку!

— Вам видніше… — неохоче погодився Гупач, і Ле­винський наповнив чарки. Він знав, про що думає зараз Гупач: шкода, що не може поїхати до Одеси сам. Одержав би всі гроші, й шукай вітра в полі — ніхто б його не розшукував. Просто Олександр Степанович списав би свою частку до графи чист збитків — і все.

— Шофер не повинен знати, що везе, — попередив Левинський Гупача.

— Я що — дурник? — образився той. — Машину звечора поставимо в мене на подвір’ї, і я сам з вантажу.

— Зверху закидаєте чим-небудь. І щоб у пуг було вказано: для такого-то будинку відпочинку то білизна, чи то книжки для бібліотеки.

— Обмізкуємо,— пообіцяв Гупач.

Левинський відломив шматочок добре підсмаже­ного курчати. Клацнув пальцями, підкликаючи офі­ціанта.

“Шампанське замовлятиме, — несхвально подумав Гупач. — І що гарного в тій водичці?”