Ростислав Самбук: Автограф для слідчого

— Гадаєте, його вбили для того, щоб скористатися нашим дорученням?

— Краще не сформулюєш.

— Але ж тоді — хто?..

— Можливо, ми витратимо для з’ясування цього не один день, — відповів Козюренко. — Хоча — все мо­же бути… Та й дещо залежить від вас, шановний Пав­ле Павловичу.

— Радий буду допомогти, — погодився директор.

— Приємно, що ви розумієте це. Почнемо з уста­новлення кола осіб, які знали, що саме Галата мав одержати на товарній станції норкові шкурки.

— Вважаєте — хтось із нашого колективу? — аж перегнувся через стіл директор. — Цього не може бути!

— Усе може бути, Павле Павловичу, і давайте не марнувати часу.

Директор почервонів.

— Тоді записуйте мене й головного бухгалтера. Наші підписи під дорученням!..

— Я хотів би, — якомога м’якше перебив його Козюренко, — щоб ви, Павле Павловичу, до кінця збагнули всю серйозність справи. Йдеться про розшук небезпечних злочинців, можливо, цілої банди, й амбі­ція чи не­правильне тлумачення честі колективу тіль­ки зашкодять нам з вами. Ми знаємо, що ви з головним бухгалтером підписували й підписувати­мете не одну сотню документів, у нас гадки не було підозрювати вас, але зрозумійте і нас правильно: ми мусимо встановити коло осіб, які вчора знали, що Га-латі доручено одержати на товарній станції ящики з норковими шкурками.

Директор глянув просто у вічі Козюренкові.

— Так, — погодився, — звичайно, ви маєте рацію. Отже, крім мене й головного бухгалтера Миркаленка Федора Лукича, про це знав мій заступник по поста­чанню Аркадій Овсійович Глуховський. Це його пря­мий обов’язок — підтримувати контакти з базами й підприємствами, які постачають нам різні матері­али. Він же й доручає своїм працівникам одержувати їх. Давайте покличемо його і головбуха, певно, вони зможуть краще поінформувати вас.

— Давайте, — погодився Козюренко.

Головний бухгалтер виявився літнім, зовсім уже лисим чоловіком. На голові у нього не було жодної волосини, череп блищав, наче змащений лоєм, і, либонь, для контрасту Миркаленко одпустив довгі вуса, які спадали аж до підборіддя. Він сів на диван, смикнувши себе за кінчик вуса, й уважно подивився на гостей. Мабуть, догадувався, хто вони, бо дивився спідлоба, серйозно.

Мало не одразу за бухгалтером до кабінету увір­вався й Глуховський. Саме увірвався, грюкнувши две­рима, й здолав відстань від них до директорового столу швидкими, енергійними кроками. Обминувши Козюренка, одразу сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на долоні.

— Кликали? — запитав фамільярно, дивлячись скоса на двох незнайомців, — не міг не догадуватися, що за одні й для чого прийшли.

— Сідайте, Аркадію Овсійовичу, — вказав йому на місце поруч головбуха директор. Запитувально зиркнув на Козюренка, і той, ледь нахиливши голову, дав знак, що відрекомендується сам. Повернувся до дивана й пояснив, хто вони й для чого завітали.

Глуховський сидів на самому краєчку дивана, ніби увесь час хотів підхопитися й кудись бігти. Кивав і не зводив очей з Козюренка і, видно було, стримувався від якихось реплік. А бухгалтер час від часу смикав себе за вус, дивився на полковника з ці­кавістю.

Тільки-но Козюренко скінчив, Глуховський почав одразу:

— Ви знаєте, що таке постачання? Ні, ви не знає­те, що таке постачання! Це, скажу вам, наука, і опа­нувати її можуть не всі. Це я вам кажу, бо служив ще армійським інтендантом. Правда, там порядок, а тут не завжди на висоті. Ви знаєте, скільки виби­вали оті злощасні норки — нехай би вороги мої так їх вибивали, і, виявилося, все коту під хвіст? Ви не уявляєте, скільки жінок чекають на ті норки! Навіть невродлива жінка стає гарнішою, коли в неї на шиї норка. Це я вам кажу. Повірте, жінок я знаю!

Директор поморщився.

— Аркадію Овсійовичу, — попросив, — ближче до діла. Тут людину вбили, а ви — норки…

— А про що ж я кажу?— щиро здивувався той. — За норки і вбили! Хіба не так, товаришу слідчий?

— Коли востаннє одержували хутро? — запитав Козюренко. — І що ще, крім норки?

Глуховський не задумався ні на мить.

— Я вам скажу. Крім норки, одержуємо ще кара­куль — сірий і чорний. Десять днів тому була чимала партія песця, а чорний каракуль приходив цього мі­сяця двічі.

— Галата одержував хутро?

— Ні, Галата місяць як працює у нас. Та що в цього? Кожного дня щось возимо. Сукно, ватин, шовк, капрон, гудзики. Я вам скажу, у нас не артіль, а сучасне підприємство.

— І все ж прошу пригадати: раніше Галату поси­лали по хутро?