Ростислав Самбук - Сліди СС

Вони самі прасували свої вже добре поношені костюми, жили спогадами, дивлячись на світ з висоти своєї оберстівської величі, і мріяли про майбутнє, коли можна буде нарешті викинути остогидливий цивільний сурдут і знову нап'ясти мундир з хрестами. Вони марили війною: кожний був стратегом не масштабу полку чи батальйону — зібравшись, критикували дії командуючих арміями чи фронтами, кожний мав свою єдино правильну думку, і кожен був упевнений, що він на місці цього командувача ніколи б не помилився; вони планували наступну, війну (звичайно, із «східними» ордами) і були твердо переконані, що скоро з'явиться новий фюрер, трохи розумніший за попереднього (якби ж той більше слухав кадрових військових і трохи менше довіряв есесівським генералам), котрий обов'язково згадає і покличе їх. Ні, тепер вони не програють. Вони не програли б і раніше — ту злощасну війну на Сході, коли б…

Дубровському здалося, що зараз фон Рунке відкладе газету і почне докладно пояснювати йому причини невдачі бліцкригу. Та оберст не відривався від газети, і Сергій з цікавістю почав оглядати зал.

Розчинені двері просто перед їхнім столиком вели до яскраво освітленого бару: усю стіну там займали полиці з пляшками, за високою стойкою стояли й сиділи відвідувачі. З бару, як пояснив їм поліцейський агент, можна було потрапити до ресторану. Там грав невеличкий оркестр, і у зал з чорного ходу допускалися жінки — «Сфінкс» мав свій контингент перевірених дівчат.

— Сергій уважно огледів присутніх у вітальні чоловіків. Ангеля серед них не було, та Дубровського весь час не полишало відчуття того, що рожевощокий десь тут, поруч, можливо, у барі, що зараз він з'явиться в дверях — самовпевнений, задоволений собою, своїм костюмом, щойно випитим келихом мартіні, розмовою з якимось Рунке чи іншим ветераном африканської кампанії.

І справді, світлий прямокутник дверей затулила чиясь постать — обличчя чоловіка не було видно, тільки контури тіла вимальовувались на тлі різнокольорових пляшок, і Дубровському аж перепинило подих од несподіванки — невже Ангель? Нахилився до Бонне, та одразу зрозумів, що помилився: чоловік, який стояв у дверях, був явно вищий за Ангеля.

Агент поліції витлумачив мимовільний Сергіїв рух як запитання і пояснив:

— Власник закладу Шаттіх…

Він не встиг закінчити, бо Шаттіх підняв руку і мовив голосно:

— Скоро, панове, минають роковини нашої славетної перемоги над англійськими військами під Аль-Аламейном. Прошу не розходитися. З хвилини на хвилину ми чекаємо генерала Лехенберга, який прочитає невеличку лекцію і поділиться спогадами.

У залі схвально загули: певно, генерал Лехенберг мав неабияку популярність.

— Поки не почалася лекція, — зауважив Бонне, — нам слід перебратись до ресторану. Ангель — ділова людина, і спогади ветеранів навряд чи цікавитимуть його.

Вони пройшли до бару, супроводжувані несхвальним поглядом фон Рунке. Чомусь Дубровському захотілось озирнутися і показати оберегові язика, знадобилося зусилля волі, щоб подолати в собі це хлоп'яцтво. Сергій розумів, що воно йде від зверхності до цього обскубаного військового півня, та ніяк не міг позбутися цієї зневаги, хоч і усвідомлював, які небезпечні Рунке і подібні до нього. Мабуть, це збіговисько викликало такі самі асоціації в Бонне, бо комісар знизав плечима і пробуркотів невдоволено:

— Пахне мертвечиною… Вони нагадують мені привидів, що встали з трун. Трупи…

Комісар ледь розминувся у вузькому коридорі з товстим, мало не квадратним чоловіком, який ніс поперед себе величезне холодцювате черево. Бонне озирнувся на нього. Мовив зневажливо:

— І цей був роммелівським офіцером?..

— Одні щиро вірять, що колишні нацисти стали цяцями, — заперечив Дубровський, — а іншим вигідно, щоб вірили в це. Відома байка про вовка в овечій шкурі. Отой черевань — страшніший за вовка.

— Пусте… — відмахнувся Бонне.

Сергій несподівано для самого себе мовив різко:

— Отак ви махали руками, коли Гітлер ішов до клади. А отямились, коли він уже був у Парижі. До речі, саме таке черево мав Герінг…

— Можливо, ви маєте рацію, — погодився Бонне без ентузіазму, — мені самому доводилося брати на мушку таких, але з часом усе забувається. І слава богу, бо інакше все життя наше перетворилося б на суцільне пекло. Уявіть собі: ви кожного ранку прокидаєтесь з думкою про концтабір… Кожного ранку…

— Ну, навіщо ж перебільшувати, — зупинив його Сергій. — Хоча, — додав, — згадки про табір викликаюсь у мене лють, а доброї порції люті нікому з нас не завадило б…